Табір Павлюка був повністю оточений, однак продовжував відбивати напади ворога. Становище стало критичним, коли жовніри пробилися до обозу й зірвали порох. Щоб поповнити боєприпаси, Павлюк з невеликим загоном продерся крізь вороже кільце і попрямував до Чигирина, де знаходились селітряні варниці. Замість себе він залишив полковника Дмитра Гуню.

Незважаючи на всі зусилля королівських військ, повстанцям таки вдалося вирватися з кільця й пробитися до містечка Боровиці. Але Конецпольський не припиняв переслідування, і невдовзі повстанців було оточено. Табір відрізали від води, провіанту, боєприпасів.

У цей час оточені отримали листа урядового комісара у козацьких справах Адама Киселя, у якому той запевні що кожен, хто припинить збройний опір — буде помилуваний. Такого ж листа надіслав і С. Потоцький, поставиві умовою «видати Павлюка, Томиленка, Скидана і іншу старшину», яким обіцяв дарувати життя.

Між повстанцями розпочалися суперечки. Зрештою до Потоцького були споряджені посли, які пообіцяли видати всіх поіменованих окрім Скидана, який перебував у Чигирині.

11 грудня Бут-Павлюк, Томиленко, Лихий та інші два його соратники були схоплені жовнірами. Вдалося вночі втекти лише Гуні та Філоненку. Павлюка і побратимів закували у кайдани й відправили до Варшави. 24 грудвя відбулася козацька рада, на якій Адам Кисіль відібрав у повстанців прапор, гетьманську булаву і бунчук. Було обрано нову реєстрову старшину, старшим якої оголосили Ілляша Караїмовича. Військовим писарем призначили Богдана Хмельницького.

Адам Кисіль склав присягу, яку прийняла новообрані старшина і яку від імені всього Запорозького Війська як військовий писар підписав Богдан Хмельницький. Козаки зобов'язувалися віднині «лишатися у спокої і порядку», «бути у готовності виступити за першим наказом ясновельможних гетьманів коронних і призначених комісарів, човни спалити, коли буде такий наказ, і вислати в Запорожжя всю чернь», «бути у повній вірності і підданстві Речі Посполитій».

Гіркі то були умови, але довелося їх прийняти. Пізніше, через десять років, згадуючи цю подію у листі до шляхти Замостя, гетьман Богдан Хмельницький відзначив: «Тоді нам було погано, коли ви нас спершу обдурили, а саме, давши подарунки запорозькій старшині, намовили нас від черні відокремитися, що ми й зробили, повіривши вашому слову. Але тепер ми всі в одному гурті, і не допоможе вам більше Господь Бог на нас їздити».

А тим часом розправа карателів над повстанцями тривала. На Лівобережній Україні був схоплений один з місцевих ватажків сотник Богдан Кизим, а згодом і його син Кизименко, що очолив повстання на Лубенщині. Їх було посаджено на палі у Києві. Розправа не завершилася й тоді, коли у лютому 1638 р. за постановою сейму були страчені у Варшаві Павло Бут (Павлюк), його побратими Василь Томиленко та інші керівники повстання.