Патріархальне господарство східних слов'ян. Економіка Київської Русі (ІХ-ХП от.)

Господарство східних слов'ян. Передумови утворення Давньоруської держави. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку Київської Русі. Розвиток міст і ремесел. Торгівля і грошовий обіг.

Господарство східних слов'ян

Слов'яни — одна з найчисленніших груп давньо-європейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільноти ще недостатньо з'ясований, хоча цьому питанню, як і пошукам слов'янської прабатьківщини, присвячена велика кількість літератури.

В писемних джерелах початку нашої ери слов'яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито римським письменником, ученим і державним діячем І ст. Плінієм Старшим.

Дані про слов'янські племена Східної Європи у II - V ст. містяться у писемних джерелах більш пізнього періоду. Як свідчать історики VI ст. (Про-копій Кесарійський — візантійський історик, Іордан — готський історик та ін.), анти — східна частина слов'ян-венедів - проживали між Дніпром і Дністром, і на схід від Дніпра.

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого господарства слов'ян: повноводні ріки, родючі ґрунти, густі ліси, заселені різноманітною звіриною і птицею, помірно рівний клімат. Такі умови відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх слов'ян.

Археологічні розвідки поселень говорять про те, що основним заняттям східних слов'ян в II-V ст. було землеробство. Вони сіяли просо, жито, пшеницю, льон і інші культури. Для обробітку землі застосовувалось рало, мотика, серп, коса. Пізніше з'явився плуг із залізним лемішем.

Культура землеробства знала перелогову і підсічну форми обробітку землі. При перелоговій передбачалось використання одних і тих же ділянок на протязі декількох років, після чого вони не оброблялись приблизно 20-30 років до відновлення природної родючості. Ця система існувала в основному в степових і лісостепових районах. Підсічна система застосовувалась частіше всього в північних лісових районах, де спочатку підрубували (підсікали) дерева, а коли вони висихали, їх спалювали. Але така система вимагала великих затрат фізичної праці людей. Це було під силу тільки родовій общині.

Родова община у вигляді великої патріархальної сім'ї розміщувалась зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (дворище, городище, печище). Це була окрема господарська одиниця з колективною власністю на землю, знаряддями і продуктом праці. Виробництво і споживання всередині родової общини було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим, яку територію міг освоїти кожний член роду.

Повсюдне використання плугу і перехід до орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і його продуктивність. Зокрема, спочатку з'явилось двопілля, а потім і трьохпілля, тобто щорічне чергування різноманітних посівних культур і парової системи. Коней розводили не тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід її в VI — VII ст. до сусідської, сільської общини. Це означало, що основною господарською одиницею стала окрема сім'я. При цьому обробіток землі уже можна було здійснювати невеликими колективами, які створювались за принципом сусідства, а не за принципом родини. Садиба, тварини, житло переходили в приватну власність, що зумовлювало розпад родової общини. Дворище (печище) поступається місцем поселенню під назвою село, а сама община отримала назву "вервь"("мир").

Хоча в сільській общині основні сільськогосподарські землі іще довгий час залишались у спільній власності, вони вже поділялись на ділянки - наділи, які передавались общинникам в користування на певний час. А лісові угіддя, водойми, сінокоси і пасовища залишались у спільній власності. Іще довгий час зберігались різноманітні види робіт, виконання яких вимагало об'єднаної праці: будівництво доріг, корчування лісу і т.д.

Земельні наділи оброблялись тепер членами окремої сім'ї власними знаряддями праці, врожай також належав даній сім'ї. Таким чином, ця господарська одиниця уже не повинна була приймати участь в спільному і примусовому виробництві і розподілі продукції. Це призвело до майнового розшарування в середині сусідської общини, до появи заможної верхівки. Як правило, це були представники племінної знаті - "луччі люди", або "нарочиті мужі", що здобули собі визнання завдяки багатству, воєнним успіхам.

На останньому етапі переходу до феодалізму у східних слов'ян сформувався особливий тип відносин, який отримав назву військова демократія. В VII — VIII ст. слов'янські племена здійснили численні військові походи на Візантію, на Балкани і східні землі, вели війни проти кочівників з півдня. В цей час посилюється роль вищого воєначальника - князя, який був одночасно і верховним правителем племені або племінного союзу. Якщо на перших порах князь обирався народними зборами - віче, то з часом він став передавати свою владу в спадщину.

Князь творив своє військо, або дружину, яка, як правило, була нечисленною, але складалася із хоробрих, сильних, професійно навчених військовій справі людей. Дружинники, особисто вільні люди, заключали з князем договір про службу, а вся дружина являла собою вірних князю людей. Дружина складалася із двох частин: молодшої і старшої. Молодшу частину ("молодь") іще називали "отроками", "гридями". Старшу частину дружини називали "княжими мужами", куди входили воєначальники, що найбільше відзначилися в походах.

На перших порах дружинники утримувались і "годувались" при княжому дворі за рахунок добровільних внесків всього племені, а також за рахунок здобичі і завоювання нових земель. Поступово князь і його дружинники ставали незалежними від народних зборів. "Княжі мужі" почали присвоювати собі землі, створювати своє господарство з власними "отроками". Князь і дружина стали присвоювати собі практично необмежену владу над одноплемінниками.

Передумови утворення Давньоруської держави

Прогресивні зміни в землеробстві, перетворення родової общини в сусідську, виникнення приватної власності і пов'язана з цим самостійна господарська діяльність