Із введенням християнства на Русі великим феодалом стала церква. Поступово поширюється практика дарування землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих землевласників.

Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було панування данинної форми експлуатації, так званого "полюддя". Крім полюддя, іще існував "повоз": населення тих земель, куди князь і намісники їхати не могли або не хотіли, повинно було саме везти данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і здійснювали покарання за тими скаргами, з якими населення зверталось до князя.

Така форма збору данин виникла іще в VI — VIII століттях. Зберігалась вона і в Давньоруській державі. Розмір данини, місце і час збору не визначались на перед, а залежали від випадку. Пізніше, в зв'язку з протестами населення, княгиня Ольга в 946 році встановила "уроки", тобто фіксовані норми данини, час і місце її збору. Одиницею обкладання даниною був "дим" (двір, сім'я) або "плуг" ("рало"). В міру захоплення князями і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який викликав до життя таку форму експлуатації, як відробітки.

Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодальне залежні смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала за те, що давав смерду землю. Слід підкреслити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовила появу ще в дорадянський період різних точок зору на цю категорію населення Київської Русі.

Для позначення феодальне залежного селянства у Київській Русі використовувався термін "закуп". Закуп - це людина, яка попала в боргову кабалу і зобов'язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у нього "купу". Закуп повинен виконувати сільські роботи. Він мав доглядати хазяйську худобу. Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським знаряддям і робочою худобою.

Близькими за своїм становищем до закупів були рядовичі - селяни, що працювали на феодала за договором ("рядом").

Слід підкреслити, що всі рядовичі і закупи одночасно з економічною залежністю попадали і в юридичну залежність до землевласника. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, то він міг стати рабом.

В сільській общині була категорія населення, яка мала назву ізгої. Ізгой — це людина "зжита", вибита зі звичайної колії, позбавлена свого попереднього стану. Ізгої були двох видів - вільні й залежні. Значний контингент феодально залежних ізгоїв формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю.

У Київській Русі до складу невільного населення входили й раби. Одне з джерел рабства - полон. У ХІ-ХІІ ст. для позначення рабів-полонених вживається термін "челядь". За «Руською Правдою», челядин - це раб, який знаходиться під владою свого хазяїна, забита й зовсім безправна істота. На відміну від челяді раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які проходили в суспільстві Київської Русі. «Руська Правда» називає і такі джерела холопства, як самопродаж, одруження на рабі "без ряду", вступ "без ряду" на посаду тіуна або ключника. У холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або провинився.

На Русі також існувало й патріархальне рабство, але воно не стало домінуючою формою господарювання. Раби, в основному із військовополонених, з часом отримували земельні наділи, "усиновлювались" общиною, оскільки використання рабської праці було неефективним. Багато благочестивих людей перед смертю відпускали частину своїх рабів на волю або заповідали їх церкві.

Поступовий наступ на общину, закабалення смердів, захоплення общинних земель — все це приводило до зростання опору землевласникам. Смерди тікали від феодалів на "пустоші", тобто на вільні землі, піднімали стихійні бунти, вбивали представників вотчинної адміністрації, влаштовували масові крадіжки майна феодалів. Це змусило київських князів приділяти увагу розробці правових норм внутрішнього державного життя. Так, в 1016 році при Ярославі Мудрому з'явилась "Руська Правда", яка стала важливим збірником норм давньоруського законодавства.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна більше, ніж було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.

Розвиток міст і ремесла

Східнослов'янські міста творились з невеликих ремісничо-торгових поселень іще до утворення Давньоруської держави. Залишки цих міст, городища, залишилися у північних землях України у великій кількості: на Київщині - 400, на Чернігівщині - 150, на Волині - 350, на Поліссі - 250, в Галичині - більше 100. Скандінави справедливо назвали Слов'янщину "країною городів". Деякі з цих міст були невеликі, слугували для захисту однієї оселі, або були замком "нарочитого мужа", інші ж займали велику територію, могли мати велику кількість захисників.

Міста в першу чергу мали оборонне значення. Вони забезпечували пограниччя від наступу степових орд. Але ще більшого значення набували міста в процесі творення слов'янської державності. Будівництво укріплень вимагало значних витрат і спільної праці великих груп людей. Населення, що спільними зусиллями будувало місто, творило єдину організацію, що користувалась укріпленнями, дбала про їх оборону, забезпечувала їх різноманітними засобами. З військовими потребами тісно пов'язувалися справи господарські.