Соціальний склад міського населення Київської Русі був надзвичайно різноманітним, що є характерною рисою суспільства середніх віків. Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство, купці. Міські низи (ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш численну категорію міського населення. Основна маса громадян була особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїв - бояр, купців тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри, зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень, наглядали за їх станом. На кошти міського населення будувалися церкви, утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були залежні від них підмайстри або учні.

Ремесло почало зароджуватись в патріархальних сім'ях як домашні промисли, з метою забезпечення себе і своїх родичів в найпростіших виробах повсякденного вжитку: в тканинах з льону, шкірі, посуду, взуття тощо. Ці вироби не виходили за межі сім'ї і не поступали в продаж. В процесі подальшого суспільного поділу праці домашні промисли виділяються в окрему галузь народного господарства - ремісниче виробництво. Ремісники поступово починають виготовляти продукцію не тільки для внутрішнього споживання патріархальної сім'ї, але і для обміну. Вони вже менше приділяють уваги землеробству, із часом втрачають зв'язок з сільським господарством, переходячи в міське населення.

Майстри сім'ями селились в містах окремими посадами, слободами, вулицями за зазначеним галузевим принципом: слободи — гончарів, ковалів, зброярів і т. ін.

Свого розвитку ремісниче виробництво досягло в ХІ-ХІІ ст., коли на Русі нараховувалось декілька десятків спеціальностей. За наявності високого попиту на вироби із заліза (знаряддя праці для сільського господарства, зброя для воїнів) перше місце в ремісничому виробництві займала гірнича металургія, яка в ті часи часто об'єднувалась з металообробкою. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опанували всіма відомими тоді технічними і технологічними прийомами його обробки: куванням, зварюванням, гартуванням, інкрустацією кольоровими металами.

Торгівля і грошовий обіг

Стан сільського господарства і ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі як внутрішньої, так і зовнішньої. Найбільшими торговельними комунікаціями були шляхи "от Грек", або "Грецький", який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, "Соляний" і "Злазний", котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ — Галич — Прага - Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.

Традиційно торгівля називалась "гостьба", самі торговці, або купці, "гості", а місця торгівлі - "погости". Пізніше, після прийняття християнства, при погостах почали будувати храми, біля них влаштовували цвинтарі.

Купці-гості традиційно поважались, населення і держава високо оцінювали їх працю. В ІХ-ХП ст. за вбивство купця необхідно було заплатити штраф в 12 гривень сріблом, тобто в два рази більше, ніж за простого смерда.

На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів. Завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю. Основними торговельним партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Булгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандінавські, центральне- та західноєвропейські країни.

В Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами або певними видами товарів. Купецькі корпорації "гречників", "залозників" торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців.

В результаті розвитку торгівлі на Русі з'являються гроші. Як засіб обміну, гроші у східних слов'ян існували досить давно, задовго до утворення Давньоруської держави. В давнину південні слов'яни при обміні замість грошей використовували тварин, тому пізніше металеві гроші також називались "скот", а князівська казна "котниця". В північних регіонах, де населення займалось мисливством, за гроші слугувало хутро цінних тварин, зокрема куниці — "куна". З часом ця назва перейшла і на металеві гроші.

В Київській Русі карбуванням грошей майже не займались, а використовували арабські і візантійські монети із золота і срібла, в основному для зовнішньої торгівлі. Значно більшого поширення всередині країни мали срібні і мідні злитки. Так, з XI ст. відома одиниця "гривна", - злиток срібла вагою в один фунт, або приблизно 400 г. Гривну розрубували на половину і кожна половина гривни мала назву "рубль", або "рубле-ва" гривенька. На злитку ставилось князівське тавро, де вказувалась вага. Далі "рубль" ділили на дві частини - дві полти-ни, і потім іще на дві половини - два четвертаки. В назвах дрібних грошових одиниць довго зберігався відголос так званих "хутрових грошей": різана, скора (шкура), бела (білка), ушки, мордки і т. д.

Не можна не згадати й практику кредитних операцій, відбиту в законодавстві. В тексті "Руської Правди" зустрічаються такі поняття, як "позичка по дружбі", "віддавання грошей на ріст", "процент", "торгівля в кредит", "довгостроковий й короткостроковий кредит", "бариш", визначався порядок повернення боргів.

Вважалось не по-християнськи брати високі проценти за кредит. Коли на початку XII ст. кредитори почали брати 50% річних, населення Києва виступило проти таких умов договору, і великий князь Володимир Мономах був змушений втрутитись. Він прийняв "Устав о резах" (процентах), згідно з яким борговий відсоток