соціальна програма якого не відрізнялась від тієї, що була на озброєнні у російських кадетів. Стотисячна національна маніфестація на вулицях Києва 19 березня завершилася прийняттям ухвали про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом. Для піднесення ваги своїх повноважень Центральна Рада 7—8 квітня скликала Український національний конгрес, на який запросила делегатів від губерній України, а також від Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини (нині в Польщі). Тепер Центральна Рада включила до свого складу понад 800 чоловік, які представляли селянські, профспілкові робітничі організації, всі українські національні партії, дрібнобуржуазні партії та громадські організації інших національностей (російські есери, Бунд та ін.). За рекомендацією Центральної Ради почали створюватися підлеглі їй місцеві органи — так звані «українські ради» (губернські, міські, повітові), незважаючи на те, що у багатьох місцях уже діяли Ради робітничих, солдатських, селянських депутатів, сформовані не на національній, а на інтернаціональній основі їх учасників.
Зважаючи на піднесення патріотичних настроїв українського народу, його вимоги скасувати будь-які обмеження щодо вживання української мови, керівництво Центральної Ради підтримало заходи по запровадженню україномовної преси, уведенню української мови в школах й виникнення культурно-освітніх організацій (найбільше — «просвіт»), висунуло перед Тимчасовим урядом Росії вимогу про автономію України.
Задовольнити цю вимогу Тимчасовий уряд не поспішав. Тільки спираючись на реальну могутню силу, можна було з надією на успіх вступити у переговори з Тимчасовим урядом. Дуже важливою тут для Центральної Ради виявилася підтримка з боку скликаних у Києві у травні 1917р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського, робітничого.
Хоч військовий з'їзд і висловився за підтримку воєнної політики Тимчасового уряду, але водночас проголосив Центральну Раду «єдиним компетентним органом», покликаним вирішувати питання, що мають «відношення до всієї України». Прийнята була й ухвала про «націоналізацію армії», тобто про формування з солдатів-українців національних полків. З добровольців, переважно заможних прошарків населення міста і села, створювалися загони «гайдамаків» і «вільного козацтва». Таке звернення до героїчних історичних традицій українського народу мало на меті піднести патріотичні почуття вояків новостворених збройних сил, на чолі яких став С. Петлюра.
Селянський з'їзд відбувався в обстановці дальшого зростання напруженості у взаєминах Центральної Ради з Тимчасовим урядом. Двосторонні переговори М. Грушевського з О. Керенським закінчилися безрезультатно, після чого Центральна Рада обнародувала декларацію до Тимчасового уряду. В ній пропонувалося передати «українське питання» на розгляд міжнародної конференції, а до того встановити на Україні владу крайового комісара від Центральної Ради, а також створити у Петрограді при Тимчасовому уряді міністерство у справах України. Деякі делегати Всеукраїнського селянського з'їзду пішли у вимогах до Тимчасового уряду значно далі і закликали розв'язати питання про національне самоврядування «за допомогою шаблі». Зрештою з'їзд ухвалив не чекати, як пропонував Тимчасовий уряд, призначених на листопад Всеросійських Установчих зборів, а раніше скликати Українські Установчі збори, доручивши їм остаточно вирішити питання про самоврядування України.
Щоб надалі закріпити за собою керівництво національним рухом, і зважаючи на революційні настрої широких народних мас, 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій перший універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення (пригадайте з курсу історії України для 8-го класу, з яких приводів видавалися універсали гетьманами українського козацького війська в XVII—XVIII ст.). У ньому проголошувалася автономія України, що означало крах міжнаціональної політики Тимчасового уряду, який хотів, але вже був нездатний продовжувати традиційну великодержавну шовіністичну політику царизму, не мав сили зупинити наростаючий український національний рух. «Не відокремлюючись від усієї Росії, не розриваючись з російською державою,— писалося в універсалі,— нехай український народ на своїй землі має право сам розпоряджатися своїм життям... Всі закони, якими повинен встановлюватися лад тут, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори; ті ж закони, якими встановлюватиметься лад по всій Російській державі, повинні видаватися всеросійським парламентом».
Проголошення автономії України з піднесенням було зустрінуто її громадськістю. Відгукнулася на цю подію статтею В. І. Леніна «Україна» газета «Правда». У ній прямо вказувалося, що «ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії: якраз беззастережне визнання цього права одно тільки й дає можливість агітувати за вільний союз українців і великоросів, за добровільне з'єднання в одну державу двох народів. Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця, з проклятим царистським минулим, яке все зробило для взаємовідчуження народів, таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» (Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 32.— С. 333— 334). Тут же В. І. Ленін нещадно затаврував шовінізм щодо України як з боку діячів Тимчасового уряду, так і з боку угодовців — есерівсько-меншовицьких лідерів Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету Рад.
На угодовський шлях у ставленні до Тимчасового уряду стало й керівництво Центральної Ради. У соціальній політиці ніякої незгоди між ними не існувало — вони обстоювали непорушність приватної власності.
Політична боротьба в умовах двовладдя (квітень — липень 1917 р.)- Єдиною партією, яка відверто стала опозицією Тимчасового уряду, була більшовицька. Якщо на час виходу з підпілля після перемоги Лютневої революції у більшовицьких організаціях України нараховувалось трохи більше 2000 членів, то на середину літа їх кількість зросла до 33 000. У партію Леніна йшли самовіддані борці за народні інтереси, бо в тодішніх умовах одержати більшовицький квиток означало зробити мужній крок. Адже на партію, яка відверто показувала масам антинародність
