У жовтні 1619 р. біля Роставиці (нижче міста Паволочі) зібралися королівські комісари з керованим коронним гетьманом Жолкевським великим військом. Та й тут український полководець продемонстрував силу своєї армії, даючи таким чином зрозуміти, що не завагається піти проти ворога, якщо інтереси козацтва ігноруватимуться.

Хоча Сагайдачний разом із депутацією козацької старшини підписав Роставицьку угоду, проте зовсім не вважав себе прив'язаним до польської державної колісниці. В 1619 і в наступному році успішно водив козаків на хан-сіькі улуси, а в 1620 р. провів дві політичні акції, які неоднозначне були спрямовані проти Речі Посполитої.

Видатний український історик М. С. Грушевський писав, що вже сучасники дуже високо оцінювали політичний талант Петра Сагайдачного, визнавали загальноукраїнське значення його діяльності. «В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя».

Ще одна важлива подія — посольство Петра Конашевича їде до Москви в 1620 р. У листі до царя Михайла Федоровича «от гетьмана Петра Сагайдачного і от всево Войска Запорожского» висловлювалась готовність «служити проти всяких его царского величества неприятелей». Поза всяким сумнівом, тут малася на увазі шляхетська Польща.

Не бажаючи порушувати перемир'я й загострювати відносини з Річчю Посполитою, московський уряд не прийняв пропозицію, проте його відповідь не виключала дальших зносин козацтва з Москвою. Від імені царя посланцям було сказано, що цар гетьмана і все Запорозьке військо за це «похваляет» і в своєму «царском милостивом жалованье... имети хочет». Того ж 1620 р., звичайно, за згодою Сагайдачного, відправляє посольство до Москви й київський митрополит Іов Борецький.

Таким чином, готуючись до збройного виступу проти окупації шляхетською Польщею українських земель, козаки вбачали в Московській державі спільника. Проте наступного року їм довелося воювати разом із польським військом проти могутнього ворога як Польщі, так і України.

15 червня 1624 р. в урочищі Суха Діброва почалася 50-тисячна козацька рада. Прибули гетьман Яцько Бородавка, полковник Петро Сагайдачний, інша старшина (Сагайдачний тоді гетьманом не був, оскільки невдоволені його обережною політикою, зокрема під час Роставицької угоди, випищики, тобто козаки, викреслені з реєстру, зібравшись на Запорожжі, позбавили його гетьманства). Численним на раді було представництво духовенства. Так, найвищий церковний ієрарх на Україні Іов Борецький ще перед тим (28 квітня 1621 р.) видав «Маніфестацію», де він називав козацтво продовжувачем воєнної слави Київської Русі, вважав, що воно розвинуло її кращі традиції у своєму військовому мистецтві.

Рада мала прийняти рішення, яке могло визначити подальшу долю всього українського народу. До козаків звернувся польський король із проханням приєднатися до польського війська, яке після цецорського розгрому турецькою армією в 1620 р. опинилося в безвихідному становищі. Султанська Туреччина, вирішивши завоювати Польщу, почала збирати чималі сили.

Королівський уряд благав козаків про допомогу. Іншого виходу у нього не було — мусив іти на боротьбу з могутнім падишахом в умовах міжнародної ізоляції: адже цей уряд був у ворожих стосунках майже з усіма своїми сусідами — Росією, Швецією, Семиграддям та ін. Незважаючи на величезні фінансові зусилля, чисельність зібраного польського війська (понад 30 тисяч) була вдвоє меншою за ту, що її визначив сейм, і, звичайно, з такими силами не можна було протистояти ворогові, чиє військо сягало кількасот тисяч воїнів. Відчувався й брак арсеналів. З усієї Речі Посполитої не зуміли зібрати й 30 гармат, їх позичили в козаків. До того ж, відповідно до традиції, в польському війську переважала кіннота, а за умов Хотинської кампанії необхідна була піхота. А саме вона складала велику частину чисельного козацького війська.

Польський король після репресивних сеймових постанов проти козаків у 1619 ,р. не дуже сподівався на їхню згоду. Тож він звернувся до єрусалимського патріарха Феофана з проханням закликати козаків стати на бік польського війська. Грамоту Феофана й зачитали 15 червня 1621 р. на раді в Сухій Діброві.

Петро Сагайдачний підтримав ідею спільної з поляками боротьби проти султанської військової сили й переконував, що за розгромом польських військ і підкоренням Польщі прийде черга загарбання України, а вже після перемоги султанська Туреччина безжалісно розправиться з усіма ними.

Козацька рада ухвалила виступити на допомогу польському війську, обумовлюючи свою згоду на участь у війні виконанням низки вимог: визнання прав козацтва, розширення реєстру, скасування певних королівських універсалів, виведення польських військ з України, релігійне рівноправ'я, визнання вищої православної ієрархії з її зверхником митрополитом Іовом Борецьким. Рада відправила послів на чолі з Петром Конашевичем до Варшави. Вирішили також запросити й бойових побратимів — донських козаків.

Ця перша рада, на якій зібралася така велика кількість озброєних козаків, вражаюче подіяла на королівського посланця ксьондза Обалківського. Він писав: «Належить побоюватися, аби справа не дійшла до повстання, до селянської війни. Надто вони розлютувалися тут, побачивши себе в такому зібранні та силі. Борони, боже, тутешніх католиків, їм нікуди втікати буде! Усе живе подалося до козаків».

Понад 40 тисяч добре озброєних козаків виступили на чолі з гетьманом Яцьком Бородавкою із Сухої Діброви на з'єднання з польськими військами. Бородавка, зосередивши в районі Могилева більшу частину свого війська, розіслав чати вглиб країни на великі відстані, необачно розпорошивши таким чином бойові ряди. Протягом серпня запорозькі загони з винятковою мужністю билися з ворогом, що переважав