Звичайно, життя слов'ян було відмінним од візантійського, яке наслідувало античні традиції. Та й характеристика їх істориком у деяких місцях не позбавлена суб'єктивізму.

В слов'янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона) та орне (Лісостеп). Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть, стала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, дещо згодом і пшениця. Розвивалося скотарство, насамперед вирощу­вання великої рогатої худоби й свиней.

Поступово вдосконалювалися ремесла. Металообробкою — виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів — займались уже майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичинення шкур, оброблення каменю й дерева за умов натурального способу життя здебільшого залишалися в родинних межах. Підтвердженням цього є ліпний посуд більшості слов'янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, позаяк їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний характер, крім території Черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувалися римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалося за новими нормами «первісної сусідської общини». В ній парна сім'я ще не була економічно незалежною, а господарськими осередками були групи родичів зі спільною власністю — так звані «осередки відокремленої власності» (на відміну од більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім'я з найближчих родичів (батьки й діти) стала відігравати провідну роль уже за часів державотворення, хоча протягом другої половини 1 тис. н.е. фіксується тенденція розвитку процесу саме в цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов'язаний із появою рабства — експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляє: «Склавіни завжди вбивали всіх, хто [їм] зустрічався. Але тепер, починаючи з цього моменту, і вони, і ті, з іншого загону, начебто сп'янівши від потоків крові, вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».

Праця залежних давала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для стосунків між людом класичного родового устрою.

Воєнні походи в слов'ян, як і в інших народів, які перебували на етапі розкладу первіснообщинних відносин, попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Згодом починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті 1 тис. н.е. формуються й союзи племен, в ареалах яких зосереджуються центри інститутів влади цих союзів. Крім політико-адміністративних функцій, такі пункти виконували ролі культових центрів, що й сприяло швидкій появі також і торговельно-ремісничої функції. Часті сутички з сусідами змушували дбати й про створення укріплених поселень-градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього, існували й інші — Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подвоєнні, Битиця на Пслі). Цьому сприяли, як зазначає П.Толочко, його мікрогеографічне положення (контроль над багатьма притоками Дніпра — основними торговельними артеріями середньовіччя), вигідне топографічне розташування (наявність природних захисних рубежів) на кордоні кількох союзів племен. Контактування культурних елементів, перейняття передових досягнень слов'янських племен від самого зародження забезпечили Києву високий рівень соціально-економічного розвитку. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок припливу населення з різних східнослов'янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їхніми окремими складовими частинами налагоджувалися тісніші зв'язки, переборювалася вузькоплемінна відокремленість. Це засвідчується й пам'ятками матеріальної культури — вони нівелюються, втрачають суто територіальні особливості. Слов'янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсторонювалась од управління й розподілу. В утвореннях такого типу, що раніше мали назву «військова демократія», а тепер частіше — «вождизм» (або «чіфдом»), вже існувала нерівність, але ще не було легалізованого апарату примусу. Характерною рисою цього рівня суспільної організації була кумуляція світської та духовної влади. Тривав і процес консолідації східнослов'янських угруповань у «суперсоюзи» племен. Зокрема, на території Середнього Подніпров'я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття — території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини.

Давні слов'яни досягли й відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. З письмових джерел відомо, що в них були культові споруди — храми, капища й требища кількох типів (стовпоподібні будівлі під дахом, відкриті й закриті храми). Одне зі святилищ було відкрите на Ста-рокиївській горі В.Хвойкою. Воно становило неправильний кам'яний прямокутник із заокругленими кутами та чотирма виступами. Поряд містився жертовник.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Кілька їх виявлено в Подністров'ї. Найвідомішим серед них є так званий Збруцький ідол — Род. Божество становить високий чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно, ці три яруси символізують поширений у давнину поділ Всесвіту на небо — світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ,