культура відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями. Навряд чи можна назвати Трипілля «культурою кочуючих землеробів», та деякою мірою до неї підходить поняття «культура пересувних землеробів». Цим племенам доводилося в умовах українського Лісостепу кожні 30-50 чи 60-80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства й переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, можна пояснити й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів на Уманщині (до 450 га), в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів.
По-п'яте, ця культура була крайньою північно-східною ланкою землеробських культур Балкано-Західноукраїнського регіону європейського енеоліту, що безпосередньо межувала та підтримувала зв'язки з найбільшим у стародавньому світі ареалом скотарських культур євразійських степів та неолітичних культур лісостепової й поліської зон Східної Європи.
Однією з причин зникнення багатьох культур, зокрема й Трипільської, стала навала скотарських племен із Північного Причорномор'я. Носіїв курганних культур українських степів, котрі зруйнували багато осередків осілого населення, іноді навіть називають вікінгами ІУ-ІІІ тис. до Н.Х. А руйнація цих культур пов'язується з «курганізацією» Європи та Малої Азії, що позначається терміном «індоєвропеїзація», або «розселення індоєвропейців з прабатьківщини».
Як уже зазначалось, основою життєдіяльності трипільських племен було землеробство, а також скотарство. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (розписний посуд) та металообробка. Трипільський осередок належав до найдавнішої в Європі, а також найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції. Через ці землі проходив шлях, на якому торгували металом. Про взаємозв'язки трипільців з іншими групами стародавнього населення свідчать і різні антропологічні типи, зафіксовані серед носіїв цієї культури. Отже, Трипілля було сполучною ланкою між Заходом і Сходом.
Основним економічним осередком тогочасного суспільства була велика сім'я, котра складалась із кількох парних сімей. Місцями проживання великосімейної общини були великі будівлі, розділені перегородками на окремі відсіки, кількість яких дорівнювала кількості парних сімей (мала сім'я могла проживати і в окремій будівлі).
Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горщика горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині — сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині — дерева, людей, тварин. Є припущення, що ці три горизонтальні яруси розпису на керамічних виробах відображують поділ світу на верхнє небо із запасами води, звичайне небо (середній ярус), по якому завершує свій біг ясне сонце й через яке на землю (третій-ярус) падає дощ, окроплюючи рослини. — культові обряди та церемонії провадились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах. Одна з таких споруд на поселенні Сабатинівка (басейн Південного Бугу) становила будинок із коридором. У віддаленій од входу частині приміщення стояла піч, біля якої були розставлені зернотерки, глиняні жіночі статуетки й посуд (в одному з горщиків виявлено кістки бика).
Вздовж стіни був зведений глиняний вівтар, а поряд з ним, у кутку, — масивне глиняне крісло, спинка якого закінчувалася двома рогоподібними виступами, — так званим «рогатим троном». На вівтарі виявлено 16 глиняних сидячих жіночих фігурок та мініатюрні моделі кріслець із «рогами» на кінцях спинок, пофарбованими в червоний чи білий кольори. Поряд стояв великий горщик із рельєфним зображенням чотирьох жіночих грудей, котрий, вірогідно, призначався для води. Мабуть, це святилище було своєрідним жіночим будинком, в якому випікали ритуальний хліб.
Сприятливі природні умови й розвиток різних галузей натурального господарства зумовлювали значне збільшення населення. Якщо наприкінці першого етапу існування Трипільської культури населення становило близько ЗО тис. чоловік, то наприкінці середнього воно сягало вже 410 тис. Далі спостерігається певний спад: 330 тис. чоловік у середині й близько 100-120 тис. наприкінці пізнього етапу. Поселення були різних розмірів, а найбільші з них зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.
Найголовнішим елементом у плануванні таких «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1-3,5 км, з двоповерховими чи одноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. На найбільших із них (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічувалося від 1600 до 2700 будівель різних типів. Крім житлових, досліджені також споруди, що могли використовуватися для громадських потреб.
Розвиток відтворюючих форм господарювання викликав корінні зміни й у мисленні людини, ставленні її до природи. Поступово давні символи та обряди значно змінилися, трансформувалися в нові, передусім у символи добробуту. Зокрема, з культом родючості пов'язано багато жіночих статуеток, в яких насамперед підкреслюються ознаки жіночої статі. Пізніше їх змінюють зображення молодих дівчат із плавними лініями тіла. Такі статуетки передають образ жіночого божества, широко відомого в усіх ранньоземлеробських племен і тісно пов'язаного з уявленнями про велику богиню-матір, про матір-землю, від якої й залежить родючість. З цим культом пов'язані також скульптурні зображення домашніх тварин — бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Ліпні голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що використовувалися для зберігання їжі.
Але у всякої культури є початок і кінець. Були вони і в Трипільської. З приводу її поступового зникнення висловлюється кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов'язано з екстенсивним веденням господарства; і певне похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу еі<8номіки на скотарську; і внутрішні суперечності та протистояння трипільських общин західного й східного ареалів; і експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід та племен культури кулястих амфор із заходу