тощо, котрі належали до різних груп племен. Це свідчить про зростання певної окремішності господарського й культурного розвитку людських колективів. Проте помітна також і певна спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між ними та розселення носіїв окремих культур у різних напрямках. Проти інших стародавніх народів Східної Європи племена, котрі населяли територію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Але ця територія вже чітко розподілялася на три складові «світи» — Степ, Лісостеп і Полісся. Культурні й етноісторичні процеси в кожній із цих зон відбувалися різними темпами та в різних річищах.
У цілому тогочасний світ, як уже зазначалося, ділився на землеробський і скотарський. У північних районах протягом усього згаданого періоду добування каменю й виготовлення з нього різноманітних виробів усе ще посідало винятково важливе місце, адже крихка бронза не могла повною мірою витіснити традиційну виробничу сировину.
На відносно легких грунтах того ж Полісся почало розвиватись і землеробство, про що свідчать знахідки стародавніх дерев'яних рал у Токарях на Сумщині та в Поліссі на Чернігівщині. Ще більшого розвитку досягло землеробство в лісостеповій зоні — найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширюється асортимент культурних рослин: зафіксовано знахідки кількох сортів пшениці, проса, ячменю, льону, коноплі, гороху, сочевиці; розвиваються садівництво й городництво (виявлено кісточки вишні, сливи, насіння ріпи, цибулі, часнику, маку).
Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам'яній Могилі в Приазов'ї свідчать про те, що в II тис. до Н.Х. вже було відоме орне землеробство. В степових же регіонах основним було скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу; поступово збільшувалися отари овець та кіз. Але степнякам було відоме й вирощування злаків. Розвивалось, як і на північних територіях, общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів-металургів (Причорномор'я), майстрів з виготовлення крем'яних знарядь (Волинь).
Розвиваються й ідеологічні уявлення. Так, із широким використанням у господарстві коня поширюється його культ. Особливе місце він посідає в міфології індоіранських племен (уподібнюється сонцю). В поховальному ритуалі кінь є посередником між світом живих і царством мертвих.
Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степових районах, айв інших місцевостях (хоч тут зберігаються й грунтові могильники). Під час здійснення цього ритуалу значну роль починають відводити вогню. Здійснювали обряд кремації чи інгумації, але незалежно від способу захоронення культ предків існував і далі. Активно вплинути на людське тіло, насамперед на обличчя, й після смерті намагалися племена катакомбної культури півдня України — найбільш войовниче населення серед племен епохи енеоліту — бронзи.
На початку І тис. до Н.Х. з переходом до виробництва заліза епоха міді — бронзи на території України завершилася. Широке поширення нового металу сприяло подальшому прогресу тогочасного суспільства.
Скіфо-сарматський світ
П тис. до Н.Х. на сучасних українських землях також відбувалися бурхливі події. З'являються нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж усіх племен виділяються степовики. Вони вміють не тільки обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, а й мають навички верхової їзди, складний лук «скіфського типу». У них набуло розквіту кочове скотарство. На зміну осілим скотарям-землеробам, які мешкали в степах у попередню епоху, прийшли численні кочові племена, котрі протягом століть визначали історичний розвиток на значних просторах від Внутрішньої Монголії до берегів Дунаю.
Про перше з цих племен — «людей кіммерійських» — дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Видатний давньогрецький поет розміщує їхні землі поблизу входу до потойбічного світу — царства Аїда. У \ЛІІ-\/ІІ ст. до Н.Х. ці войовничі племена проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спустошують їхні володіння. Історичні пам'ятки цих племен ІХ-першої половини VII ст. до Н.Х. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Озброєння кіммерійського воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа.
Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування.
Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було й створення кам'яних
Зображення кіммерійців та характерні для них речі антропоморфних статуй, на яких зображувалася різноманітна військова амуніція. За мовою вони, вірогідно, були іранцями. Постійний натиск кіммерійців відчували й землеробські племена так званої чорноліської культури (ХІ-УІІІ ст. до Н.Х.), що мешкали далі на північ. У Лісостепу вони створюють перші добре укріплені городища. Подальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів.
Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали, сколотів), датовані серединою VII ст. до Н.Х., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того, як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочовиків на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав край. Вони повертаються на місця своїх основних кочівок — на простори Прикубання й Північного Кавказу. Надалі вони рухаються в західному напрямку.
Про походження скіфів та їхнє переселення в причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до Н.Х. він перебував у місті Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману й описав усі отримані свідчення про них у «Історіях». Зокрема, в четвертій книзі Геродот наводить кілька варіантів появи скіфів.
