слов'яни були реально зафіксовані в письмових джерелах, а їхнє існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Протягом 2-1 тис. до Н.Х. прасло-в'яни могли посідати різні території, переміщуючись, водночас не займаючи весь регіон у цілому. Але хоч нині ще не можна остаточно виділити їхні старожитності в культурах бронзового й ранньозалізного періодів, дедалі чіткіше вимальовується картина входження до цього відносно раннього процесу населення поліської та лісостепової зон Правобережжя Дніпра. Починаючи від раннього середньовіччя, ареал слов'янського розселення інтенсивно збільшується, а цей етнос посідає чільне місце серед інших тогочасних утворень.
Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства. Вперше про слов'ян — венедів (чи венетів) згадують римські автори І-ІІ ст. н.е. Пліній Старший, Таціт, Птолемей, а з середини 1 тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавінів. Одже, на рубежі нашої ери слов'яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, байтами, угро-фіннами.
Найдавніші знайдені арехеологічні матеріали належать до Зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип'яті й Десни на рубежі ІІІ-ІІ ст. до Н.Х. — І ст. н.е. її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури 2-1 тис. до Н.Х. В етногенетичних процесах брали активну участь також носії східних груп так званої «Пшеворської» культури, старожитності якої збереглися на західноукраїнських теренах та в Польщі. Далі за часом ідуть пізньозарубинецькі пам'ятки та Київська культура.
Безпосередній стосунок до формування східного слов'янства мало населення північного ареалу поширення Черняхівської культури — явища з провінційне римськими впливами, які ніби вуаллю прикривали етнокультурну багатоликість Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що, крім ранніх слов'ян, до Черняхівської спільноти входили ще скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Перші з них у ті часи ще не мали якоїсь окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи, до загальної культурної моделі, створеної під впливом римської цивілізації. Слов'яни, очевидно, були залежні й політичне, особливо після приходу в Північне Причорномор'я готів і створення ними військово-політичного союзу.
Основною силою, яка протистояла готам, були анти. Слов'яни зазнали поразки, але лише на деякий час. Процеси консолідації й самоутвердження цих племен тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх військово-політичних союзів. Вони посіли місце готського об'єднання в Південно-Східній Європі.
Схема взаємозв'язків археологічних культур доби великого розселення слов'ян, що лежать в підоснові зародження слов'янських народів.
Ці події, що датуються кінцем ІV-V ст., можна вважати початком виникнення нової етнокультури та соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов'яни. Про це свідчать пам'ятки V, а можливо, й кінця IV ст., знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Європи. Тут зароджувалися ранньосередньовічні східнослов'янські культури й звідси в часи Великого переселення народів — у середині 1 тис. н.е. — почалося розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.
Друга половина 1 тис. — це час, коли загальнослов'янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну й південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, натомість з'являються нові найменування.
Племена полян у минувшину заселяли сучасні Київщину й Канівщину, древлян — Східну Волинь, сіверян — Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров'я й Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь). В археологічних старожитностях існування східнослов'янських племен другої половини 1 тис. н.е. фіксується пам'ятками Корчацької, Пеньківської та Колочинської культур, пізніше — Лука-Райковецької та Волинцівсько-Роменської, носії яких уже доживають до часів формування Київської Русі.
Починаючи від VI ст., коли слов'янські племена активно заявляють про свої права на кордонах імперії, на них чимраз більшу увагу звертають візантійські автори. Ось як описує їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавінів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно. Вони вважають, що один із богів — творець блискавок — єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення. Та коли смерть уже в них у ногах, охоплені вони хворобою або виступають на війну, то дають обітницю: якщо уникнуть її, зараз же принесуть богу жертву за своє життя, а уникнувши [смерті], жертвують, що пообіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім, і при цих жертвах чинять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює, наскільки це можливо часто, місце проживання.
Вступаючи в битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити й списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та й зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі й
