4. Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному регіоні та Києві. У другій половині 60-х — першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій.

Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови, виступали за збереження звичаїв, культурно-історичних пам'яток українського народу тощо, їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держави йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Національно-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самовизначення України.

У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася наприкінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в різних містах України були заарештовані літературний критик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, художник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб.

Проти арештів і неправедних судів почала протестувати громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів виступили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журналіст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, мистецтва знову звернулися з листом-протестом проти незаконних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, заборона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зупинило боротьби за демократичні та національні права.

У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеологів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, влада спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затримано чотирьох осіб.

У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист роману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього було достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.

У 1971 р. в Одесі заарештували та засудили учителя і поета О. Резніка, який свої звинувачення на адресу режиму висловив такими рядками: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

Дії тоталітарного режиму викликали спалах самвидавної літератури. Найвідомішими у самвидаві стали праці І. Дзюби, В. Чорновола, М. Осадчого, Є. Сверстюка, В. Мороза.

І. Дзюба наприкінці 1965 р. у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація» викрив згубну національну політику Компартії в Україні, показав порушення прав українського народу в усіх сферах суспільно-політичного, культурного й економічного життя, зробивши висновок, що фактичне становище УРСР не відповідає її задекларованому визначенню як рівноправної та суверенної радянської республіки у складі СРСР. Автор показав злочинність практики переслідування людей, які стали на захист української мови та культури. При цьому І. Дзюба сподівався добитися вирішення наболілих національних проблем в межах радянської системи.

Великого розголосу, особливо на Заході, набула книга В. Чорновола «Лихо з розуму (портрети двадцяти злочинців)», присвячена діяльності патріотів України, які щиро вболівали за долю її народу, не мирилися з утисками української мови та культури.

Репресії привели до того, що більшість націонал-культурників, які донедавна намагалися вирішити національні проблеми у межах системи, стала її відвертими противниками.

У 1974 р. лікар-стоматолог із Червонограда Львівської області С. Хмара спільно з киянами — інженером В. Шевченком та науковцем О. Шевченком — поновили випуск «Українського вісника», але в 1980 р. вони були заарештовані й засуджені. У 1974 р. письменник Г. Снєгірьов із Харкова написав книгу «Набої для розстрілу», де документально довів: політичний процес 1930 р. над «Спілкою визволення України» був побудований на вигаданих даних і задуманий більшовиками для розправи з українською інтелігенцією. Г. Снєгірьов був заарештований і невдовзі помер у в'язниці.

5. У 60-70-ті роки у радянському суспільстві виникла нова форма духовної опозиції — так зване дисидентство, яке за своєю природою було духовним, інтелектуальним і мораль­ним опором закостенілості радянської системи суспільства. Найбільш активними учасниками дисидентського руху були творча інтелігенція, духовенство та віруючі, представники різних національностей. Дисидентство як соціальний рух мав помірковане та радикальне крила. Вчені виділяють такі етапи дисидентського руху в СРСР.

Перший (1961-1968 рр.). Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури (так звані "підписанти"). За різними даними, до їх числа належало 700 чоловік. Формою поширення дисидентських ідей в цей час став "самвидав" — машинописні журнали, збірники, літературно-публіцистичні доробки. У молодіжному середовищі виникають перші неформальні об'єднання на противагу офіційному комсомолу (1960 р. у Москві виникає СМОГ — "Наймолодше об'єднання геніїв"). Із середини 60-х років дисидентський рух набуває активних форм діяльності. Так, у грудні 1965 р. на Пушкінській площі