Взагалі, через дії керівництва країни наші солдати ніби опинилися між молотом і ковадлом. З одного боку, перед ними були вороги, що загрожували їм смертю, а з іншого, позаду -військові трибунали, котрі, як тепер виявилося, часто виносили "помилкові" вироки. Причому Військові трибунали на початку війни були в кілька разів збільшені за чисельністю. Перед нападом фашистської Німеччини на територію України Військові трибунали існували у Київській, Вінницькій, Кам'янець-Подільській, Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Одеській областях. Відповідно до рішення, затвердженого ЦК КП(б)У за поданням голови ВТ військ НКВС Київського окружного воєнного юриста 1 рангу Васютинського від 26 червня 1941 року, діючі трибунали були збільшені, а також прийнято рішення про створення нових Військових трибуналів у Житомирській, Миколаївський, Полтавській, Ізмаїльській областях. Обкомам було надіслано вказівку про відбір кандидатур із складу судових працівників. Вже наявні трибунали збільшувалися на 2 чоловіки кожен, крім трибуналу Одеської області, що збільшився на одного чоловіка. Для заново створених трибуналів відбирали по 2 кандидати для кожного20.

28 червня 1941 року секретарю ЦК КП(б)У було віддано наказ про те, що у місцевостях, проголошених на воєнному становищі, потрібно створити постійні сесії діючих на Україні обласних трибуналів НКВС у складі трьох членів трибуналу. З цією метою військовому трибуналу військ НКВС Київського округу, що обслуговував усі ці області, крім західних областей УРСР, було доручено довести склад чинних Військових трибуналів до збільшеної штатної кількості. Військовий трибунал Округу мав бути збільшений до 12 чол. (було 6 чол.), трибунал Київської області до - 10 чол. (було 2 чол.), Одеської -до 10 чол. (було 2 чол.), Харківської, Вінницької, Дніпропетровської, Сталінської (Донецької) областей -до 7 чол. (було відповідно 1, 2, 1 та 1 чол.). А вже до 28 червня було підібрано 11 кандидатур згідно з наказом від 26 червня21.

Цікаво, що всі повідомлення про відбір кандидатів до Військових трибуналів передавалися, з огляду на терміновість справи, телеграфом. А списки відібраних до трибуналів людей передавались до відділу кадрів ЦК КП(б)У22.

Через систему Військових трибуналів було знищено, за даними заступника начальника особливого відділу НКВС СРСР Мільштейна на 10 жовтня 1941 року, 10.201 чоловік, більшість з яких просто розгубилися у перші дні війни23.

Причому діяльність військових трибуналів безпосередньо зумовлювалася кількістю наявних в'язниць. Наприклад, у донесенні прокурора Єндовицького зазначалося, що Військовий трибунал Воронізького гарнізону "безпідставно повертає багато справ на дослідження із суто формальних мотивів (не пронумеровані сторінки та ін.). З цих причин частина справ розглядається у військових трибуналах з великим запізненням: контингент ув'язнених під слідством надто завищений і в'язниці у Борисоглібську, Боброві, Россоші не приймають заарештованих"24. За таких обставин надзвичайно швидко розглядалась дуже велика кількість справ, що мало наслідком численні помилки. При чому у випадках, коли для перевезення в'язнів не було необхідної кількості транспортних засобів, їх страчували, особливо при наближенні ворога, без розгляду справ. Так, протягом 22-24 червня 1941 р. тільки у Львівських в'язницях було знищено 1808 в'язнів. Для ліквідації в'язнів у Золочеві зі Львова був направлений оперуповноважений тюремного відділення Арсеєв. Його було наділено необмеженою владою і повноваженнями знищити підслідних будь-якими способами. В Золочівській фортеці почалася справжня бійня. На той час, там знаходилося приблизно 1200 в'язнів... Через тиждень після початку війни енкаведисти покинули золочевську в'язницю, уганяючи із собою 621 в'язня. До міста евакуації - Сиктивкара доїхало всього 58 осіб. Решту було розстріляно по дорозі25.

Видання 16 серпня 1941 р. наказу Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії №270 свідчило не тільки про важке становище на фронтах, а й про наявність великої кількості радянських військовополонених на початку війни. За наказом №270, слід було командирів і політпрацівників, котрі під час бою зривають з себе знаки розпізнавання і дезертирують або здаються у полон ворогу, вважати злісними дезертирами, сім'ї яких підлягають арешту"26. Всі вищі командири та комісари повинні були на місці розстрілювати подібних "дезертирів". Командири та комісари дивізій зобов'язані були зміщувати з посад командирів батальйонів та полків, котрі ховалися у щілинах під час бою, переводити їх у рядові, а при необхідності - розстрілювати на місті. Ці заходи, звичайно, не тільки сковували ініціативу командирів у військах, а й призводили до нічим не виправданої загибелі великої кількості офіцерів, яких на початку війни і так не вистачало. Тобто, наперекір істині, автори наказу №270 всю відповідальність за поразки поклали на воїнів, що опинилися в полоні. У наказі не розкривались головні причини, котрі поставили країну над прірвою, замовчувалось те, що більшість бійців у полон потрапляли пораненими або вичерпавши всі засоби боротьби. З цього приводу маршал Г.К. Жуков писав: "Що ж, вони були іншими людьми ніж ті, котрі потім увійшли до Берліну? Були з іншого тіста, гірші, боягузливіші? Як можна вимагати презирства до всіх, хто потрапив до полону в результаті усіх катастроф, що спіткали нас на початку війни?27 Одну з таких катастроф описує очевидець О.Захарченко:

"23, 24 і