розгортаючи масові репресії в Україні, сталінський режим почав швидко згортати українізацію, повертаючись до великодержавницької асиміляторської політики, яку століттями проводила царська адміністрація. Посилаючись на постанову ЦВК СРСР 1929 p., згідно з якою державні органи й підприємства союзного підпорядкування зобов'язувалися спілкуватися між собою і з центром мовою їх правлінь (тобто російською), а з місцевими органами - національною мовою, чиновники взагалі відмовлялися вивчати українську мову. Особливо складна ситуація була на підприємствах, очолюваних керівниками-росіянами, ставлениками Москви. Працівникам, які спілкувалися українською мовою, навішували ярлики «самостійників» і «націоналістів».
На початку 30-х років Україною прокотилася нова хвиля боротьби ш «націоналістичними ухилами». Інспірована Сталіним, ця боротьба була спрямована проти М.Скрипника, свого часу одного з керівників більшовицького і перевороту в Петрограді, члена ЦК ВКП(б), члена політбюро ЦК КП(б)У, заступника голови РНК УСРР. Будучи палким прихильником політики українізації, М.Скрипник один із перших протестував проти утвердження ф деспотичного режиму Й.Сталіна. Керівник з такими поглядами в той час був ф приречений на розправу. Органи ДПУ сфабрикували проти Скрипника звинувачення в організації націоналістичної контрреволюційної організації. Члени політбюро ЦК КП(б)У, особливо генеральний секретар С.Косіор і присланий на початку 1933 р. з надзвичайними повноваженнями в Україну секретар ЦК ВКП(б) П .Постишев, вимагали від М.Скрипника каяття у нездійснюваних ним і злочинах. Не витримавши цього, М.Скрипник після засідання політбюро ЦК І КП(б)У 7 липня 1933 р. застрелився.
Пізніше жертвами розправи стали інші члени комісії з українізації, яка була утворена в 1925 p.: той же С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський, Н.Голод, А.Хвиля, І М.Чувирін.
Поступово українізація в республіці згорнулась, а сам цей процес уже розглядався як буржуазно-націоналістичний, з яким слід вести непримиренну боротьбу.
Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно відбилося на становищі національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був уже М.Хрущов, була прийнята постанова центрального комітету, якою створення учбових закладів для національних груп оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, з тому подальше їх існування було визнане «недоцільним і шкідливим». УСІ ці заклади закрили, а в 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості, укорінюючи в свідомість людей національний нігілізм, продовжував великодержавну русифікаторську політику царизму. Як і в дореволюційні роки, національні меншини, поділяючи долю українського народу, опинилися перед реальною загрозою зникнення.