м. Івано-Франківськ (до 1962 р. Станіславів). Місто розташоване між Надвірнянською і Солотвинською Бистрицями, за 15 км від Дністра. Після Львова Станіславів бул другим важливішим осередком українського життя в Галичині, хоча українського населення тут було не більше 20%. Це був центр греко-католицької єпархії і тут діяли Греко-Католицька Духовна семінарія та Богословський ліцей. Крім того, тут були ще три українські гімназії. Українське культурне та суспільно-політичне життя буквально вирувало. Крім “Просвіти” в місті діяло подібне до неї товариство “Скала”, яке мало більш релігійне спрямування. Були також мистецькі, економічні, профсоюзні, фізкультурні, харитатитвні та інші товариства. З міського аматорського театрального гуртка розвинувся професійний Театр ім. Тобілевича. В Станіславові працювало багато українських діячів, серед яких митрополит (тоді ще єпископ) Андрей Шептицький (1865-1944), адвокат, пізніший віце-президент УНРади ЗУНР Лев Бачинський (1872-1930), композитор і диригент Денис Січинський (1865-1909), лексикограф, автор українського правопису так званої “желехівки” Євген Желехівський (1844-1885), актор і режисер Микола Бенцаль (1891-1938). З пам’яток архітектури заслукговує на увагу бароккова греко-католицька церква з двома вежами.

смт. Єзупіль. Розташований на березі Бистриці недалеко від впадіння її в Дністер. На цьому місці з давніх давен були поселення людей. В княжі часи це було місто-фортеця. Пізніше, в 16-17 ст тут був побудований замок, тепер на його місці стоїть домініканський костел, в якому розташувалися військові. Є також дані, що тут був також оборонний домініканський монастир, фундований Яковом Потоцьким.

с. Маринопіль. Під час одного наїзду татар якийсь польський воєвода (каетан) тікав від них на свому коні-румакові. Він переплинув Дністер, але кінь ніяк не міг вскочити на стрімкий берег. Воєвода вигукнув: “Єзус-Марія!” і кінь виніс його на берег. На подяку Богові воєвода заснував на обох берегах Дністра міста Єзупіль і Маринопіль (Маріампіль).

с. Устя Зелене. Церква в селі не дуже стара, судячи за архітектурою, кінця дев’ятнадцятого століття, а от дзвінниця поруч неї походить щонайменше з сімнадцятого, а може навіть і з шістнадцятого. Вона складена з каменя, а не з цегли, як робили пізніше, і стіни її мають нахил досередини, що є явною ознакою давнини. В селі був також костел. За оцінкою Миколи Жарких - це, безсумнівно, першокласний витвір стародавнього мистецтва. Надмогильна плита в костелі з датою -1614 рік свідчить, що він побудований в на початку сімнадцятого або в кінці шістнадцятого століття. Пізніше костел був перебудований в стилі пізнього бароко - всередині костелу зберіглася соковита барокова різьба, а також рештки фарбування. На рогах фасаду стоять п’ять скульптурних фігур, які довершують імпозантний вигляд костелу

м. Тисмениця. Перша згадка про місто 1144 року, за іншими даними - з1062. Назва міста, можливо, походить від тисових лісів, які тут росли. За другою версією місто заснував якийсь Тисмен. В центральній частині було п’ять церков, але вона була повністю зруйнована разом з істричними пам’ятками після війни місцевими владами. З Тисмениці походить Кость Левицький (1859-1941), адвокат і публіцист, найвизначніший політичний діяч Галичини кінця 19-го і початку 20-го ст. Він був співзасновником і головою Української Національно-Демократичної Партії, головою Українського парляментського клюбу у Відні, а у листопаді 1918 р. став першим головою уряду ЗУНР. В місті працює музей історії Тисмениці (директор Гаврилюк Степан Васильович).

с. Одаїв. В кручі над Дністром є багато печер. Колись там була глина в тих печерах. Мужчини почали там робити церкву - довбали дерев’яними сокирами ту глину. Вже навіть на престіл було місце. А жодна жінка на могла туди ходити, але була одна цікава. Вона понесла мужчинам їсти. Коли вона наблизилася, з глини зробився камінь, бо жінка була грішна. Розповідали селяни і про трагічні події, які розігралися в одній з криївок вояків УПА, що була в одній з печер. Взагалі в районі сіл Одаїв, Олеша, Долина було вогнище партизанського руху. Сильні бої між партизанами і частинами НКВС відбувалися у 1945 році. Тут діяло кілька загонів УПА, зокрема сотня “Шрама”. Один із загонів, власне, мав ту боївку в печері. З часом він поступово малів - частина бійців загинула в боях, дехто склав зброю і або здався владам, або виїхав в чужі краї. Кінець-кінцем в криївці залишилося лише кілька поранених бойовиків, які вже не проводили акцій, лише переховувалися. Одного разу один з них, Олекса Дземан (псевдо “Сокіл”) вийшовши в село за продуктами, викрив схрон енкаведистам і привів їх до печери. Зрадник умовляв хлопців скласти зброю і здатися. Партизани не вирішили не здаватися і підірвали себе гранатами. Про ці сумні події хтось із селян склав баладу, яку багато людей в селі знають напам’ять, а в пам’ять героїв селяни поставили на верху гори під дубом великий хрест. Тепер тут стоїть ще і капличка.

смт. Коропець. Серед місцевого населення збереглося багато переказів про графа Бадиню. Справжнє ім’ графа - Казімір Бадені (1846-1909). Він був намісником Галичини, прем’єром Австрії і міністром внутрішніх справ. Відомий в історії "баденівськими виборами” до парляменту у 1897 р., коли був запроваджений антиукраїнський терор. В Коропці граф побудував собі палац. Стиль архітектури - класично-синкретичний з бароковими ліпними геральдичними атрибутами, серед яких між рушниць і мисливських рожків почесне місце займає баральєф із