На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді

1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий, представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести світові, що українські війська перебувають під командою німецьких старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.

Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР .прийняв цей проект. У квітні

1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.

На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон). Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.

У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч, щоб об'єднатись з військами У HP. Але об'єднати два уряди було неможливо — цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.

С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи. Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.

Сталінські методи індустріалізації

та їх здійснення в Україні

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (ЗО грудня 1922 p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів — все це надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій половині 20-х років (1924—1927 pp.) до загальносоюзного бюджету відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів Російської імперії.

Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно було привести до "побудови матеріально-технічної бази соціалізму". Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв'язку із взятим курсом на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку) Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших галузях.

Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооцінка товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села, зволікання з розв'язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами, товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого п'ятирічного плану (1928/29—1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану (відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p. становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т, за оптимальним — 10 млн, а підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні показники були щодо виробництва тракторів:

53 тис., 170 тис., фактичне виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис., 240 тис., фактичне виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п'ятирічного плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що перший п'ятирічний план виконано достроково — за чотири роки і три місяці. Не були виконані завдання і з валової продукції промисловості, а щодо продуктивності праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу радянська статистика перестала бути справжньою наукою про кількісну сторону виробництва, а перетворилася на вірну служницю тоталітарного режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не тільки в економіці, айв суспільстві в цілому.

Не був винятком у цьому відношенні й другий п'ятирічний план на 1933—1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня, передбаченого першим і другим п'ятирічними планами, чорна металургія і тракторобудування змогли лише в 1949 p. Серйозні зриви були характерні й для передвоєнних років третьої п'ятирічки (1938 — червень 1941 p.).

Не було виконано перші три п'ятирічні плани і в Україні. Так, планом передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53