Чотири поети народницького табору заслуговують бути згаданими. Володимир Cамійленко (1864-1925), талановитий перекладач “Дому” Данте, був краще відомий своїми гумористичними віршами. Його поезії були укладені у збірку “Україні” (1906). Миколу Чернявського (1868-1946), похвалив Євшан за його “теплий ліризм, альтруїстичні переконання... і ідеалізм”. Серед його багатьох збірок, поезій були “Донецькі сонети” (1898) і “Зорі” (1903). Його твори були заборонені Совітами в 1930-их, після того, як він був заарештований. Він був посмертно реабілітований. Дві жінки писали ліричні вірші: Христя Алчевськ (1882-1932), автор “Туга за сонцем” (1906) і Уляна Кравченко (справжнє ім’я Снайдер, 1860-1947), автор збірки “Пріма вера” (1885). Нажаль Кравченко була досить не продуктивною у своїх більш пізніших роках. Нарешті, Олександр Козловський (1876-98) був поетом багатообіцяючим. Його єдина збірка віршів “Мірти і кипариси” була видана після смерті і 1905, з хвальною передмовою Івана Франка.

Змагання (дискусія) між народниками і модерністами було в кінцевому рахунку вирішено з перемогою останнього. Андрій Ніковський написав у 1912, що “Україна має право на більш високу культуру і йде призначеним їй шляхом... Українська література пішла дальше за українського читача.” Усе-таки, хоча відстаючи, народництво продовжувало існувати і звертатися до широкого читача.

НЕВДАЧА РЕВОЛЮЦІЯ, 1917-32

Напередодні революції 1917, найбільші українські інтелектуалісти прагнули більшої волі і культурної автономії для своєї країни. Деякі пішли далі і виступали на захист політичної незалежності. Однак, українське населення в цілому вдавалося чи до апатії чи до анархії. Після того, як впав царизм в новому 1917, українці утворили комітет “Центральну Разу”, що пізніше набула атрибутів і повноважень уряду. Революція в Україні боролася, насамперед, за національне звільнення, проте, фактично, громадянська війна переважала над націоналізмом, більшовиками, білогвардійцями, анархістськими силами, що боролися один з одним. Після багатьох змін уряду і проголошення незалежної Української народної республіки в січні 1918, країна була затоплена російською армією. Радянський український уряд прийшов до влади в 1919. націоналістичні сили не зуміли отримати широку підтримку, особливо після того, як Ясин обіцяв Радянській Україні мовну і культурну автономію.

Кривава громадянська війна, національне пробудження і соціальний переворот залишили незмивний слід на українській історії тієї епохи. Незважаючи на нездатність розвивати свою власну інфраструктуру, лідери Народної Республіки, серед яких були історик Грушевський і письменник Винниченко, показали визначне ядро плюралістичної політики партії. Хоч як важко це було у воєнний час, сучасна українська демократія має свої корені в революції. Невдача національної революції супроводжувалась декількома роками пізніше поразкою радянської соціалістичної революції, незважаючи на військову перемогу. Центральна партія покладе кінець ранньої тенденції – “вся влада Радам”. Початок радянського тоталітаризму йде назад до політики Леніна, вищого однопартійного управління, включаючи установу ЦК і поширення класової ненависті. Вірний (щирий) у 1921 сильним економічним крахом, Ленін почав нову економічну політику (НЕП), що був “тимчасовим компромісом з капіталізмом, при дозволі деяких приватних підприємств та ініціативи.” У галузі (царстві) культури НЕП збігся з лібералізацією та деякою терпимістю. Усе-таки навіть протягом ліберальної ери 1920-их Комуністична партія не зробила таємницею факт що необхідно мистецтвом і літературою проводити її ідеологію.

В Україні різні літературні угрупування від “Гарту” до “Пролеткульту” обслуговували цю мету. Привілейовані пролетарські письменники не обов’язково мали виробниче походження, але були виразниками партійної ідеології. Після 1925 рішенням партії різним літературним угрупуванням. Серед них самостійним “покутникам” дозволяли процвітати. В Україні ця політика збіглася з так званою “українізацією” спробою представити українську мову в державну адміністрацію. Це забезпечило додаткові стимули укр. п-рі. Українська мова була тепер твердо встановлена в освітній системі і в деяких вищих інститутах, наприклад Академії наук, створеної протягом війни, звільненим дозволяли виховувати і розвиватися. В цілому, атмосфера кінця 20-х була дуже сприятлива для розвитку літератури. Деякі більшовики, що були в той же час українськими патріотами, типу Сумський і Скрипник, були на становищі реальної влади і багато місцевих українських соціалістів (колишні боротьбісти чи уканісти) поставлені вагомими посадами в пресі, наприклад, Елан Блакитний. За десятиліття відносного невтручання партією в літературі стали деякі найяскравіші літературні дискусії і найпрекрасніші літературні досягнення.

З крахом націоналістичних сил у 1919 деякі письменники, серед яких Олесь, Вороний і Винниченко, залишили Україну і вирушили на Захід, але ті, що залишилися продовжили модерні стичну традицію нововведення і експериментування. Символізм, що мав багатьох прихильників у Росії, був найкраще представлений в Україні Павлом Тичиною (1891-1967). Його перша збірка віршів “Сонячні кларнети” (1918) є його кращою крім чудових ліричних пейзажів, вона містила кілька віршів про революцію, остання поема “Золотий гомін”, являється ліричними роздумами про громадянську війну, і національну спонтанність. Так виник задум “Замість сонетів і октав” (1920), “Пяці”(1920) і “Вітер з України” (1924), усі ці створені збірки само споглядального і метафізичного вірша.

Український футуризм виник перед революцією і пов’язаний з одним поетом Михайлом Семенком (1892-1938), він написав багато збірок поезій, найбільш важливою серед них є “Дерзання”(1914) і “Кобзар” (1912).

Поява Семенка в 1914 символізували кінець однієї літературної епохи та початок іншої. Його футуризм був першим з багатьох течій пост - модернізму, що були свідомо створені для пожвавлення української літератури, у більш ширшому змісті, української культури.

Максим Рильський (1895-1964) був модерністом, який спочатку входив до “Української хати”. Після революції він,