Весною 1931 р. загострилась фінансова криза. Поглиблен­ня економічної кризи і нестабільне становище фунта стерлінгів спонукали іноземних вкладників орієнтуватися на більш тверду валюту. Врешті-решт це привело до відміни золотого стандар­ту фунта. Було прийнято закони, що встановлювали митні ба­р'єри на імпортні товари. Це дещо пожвавило внутрішній ри­нок і позитивно відбилося на розвитку промисловості.

Франція пережила два кульмінаційних моменти розвитку кризи - в 1931 і 1935 роках. Виробництво у порівнянні з 1930 р. скоротилося відповідно на 44% і 46%. Зменшилися обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Безробіття не мало масово­го характеру, хоча неповна зайнятість була досить поширеною.

Аграрна криза відчутно вдарила по селянах. Через вкрай низькі ціни виробництво сільськогосподарської продукції стало збитковим, почалося масове зменшення виробництва продуктів харчування.

Правлячі й ділові кола розвинутих країн світу докладали надзвичайних зусиль до виходу з кризи. Суспільство вступило в завершальну стадію індустріального розвитку. Промислове виробництво перейшло на значно вищий ступінь, якісно нови­ми стали виробничі відносини. "Велика депресія" показала не­спроможність традиційних підходів до вирішення соціально-економічних проблем. У пошуках ефективних антикризових засобів у більшості країн дійшли висновку, що без втручання держави з кризи вийти неможливо. Держава стала одним із чинників стабільності й прогресу в цих країнах, в її руках зосе­реджувалось все більше економічних функцій, які розширюва­лися за рахунок побічних методів регулювання економікою. З цією метою широко використовували кредит, субсидії, позики з державного бюджету, регулювалась податкова система. В більшості країн проводилася політика протекціонізму.

Спільні зусилля держави і підприємців не лише переборо­ли наслідки кризи, а стали своєрідним гарантом майбутньої стабільності. Перехід до широкого державного регулювання дав змогу відновити розширене відтворення капіталу, віднай­ти нові можливості для нарощення економічного і технічного потенціалу, послабити гостроту соціальних конфліктів.

Теоретичним обгрунтуванням політики державного регу­лювання стала теорія зайнятості англійського економіста і дер­жавного діяча, лорда Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946). Вже у першій програмній статті "Кінець laissez- faire" (1926) висло­вив провідну ідею свого бачення капіталізму XX ст. - ним мав стати "керований капіталізм". У наступних працях він виклав оригінальну теорію, що отримала назву кейнсіанської.

Кейнс зазначав, що економіка, яка спиралася на принципи laissez-faire, вже віджила. Кейнс відкинув постулат економіста Сейя про те, що капіталістична економіка автоматично має тенденцію до відновлення при повній зайнятості населення, стверджуючи, що такої тенденції немає.

Запропонований Кейнсом комплекс заходів передбачав: а) значне розширення видатків держави; б) проведення пол­ітики інфляції, з якої виграє насамперед держава; в) політика зниження та обмеження заробітної плати, її заморожування; г) державна політика регулювання зайнятості (він вважав, що 3-6% безробіття - це нормальний рівень безробіття, який сти­мулює зростання продуктивності праці); д) велика програма громадських робіт; е) циклічне збалансування бюджету, подат­кової політики.

Форми і способи державного регулювання залежали від стану економіки, співвідношення соціальних сил, міцності по­літичних інститутів та інших чинників. Серед розвинутих країн найбільш виразних форм воно набрало в господарстві фашистської Німеччини і політиці "нового курсу" президен­та Ф. Рузвельта в США. Основна ідея "нового курсу" - дер­жавне регулювання виробництва, активне втручання в при­ватне підприємництво з метою запобігання кризи надвироб­ництва. Держава повинна була стати координатором еконо­мічного життя.

Рузвельт почав із зміцнення фінансової системи. Золотий стандарт було відмінено, золото заборонялося вивозити за кор­дон. Відбулася девальвація долара, зміцнено позицію великих банків, які отримали від держави 3 млрд. дол.

Вся промисловість була розподілена на 17 груп, для яких вироблялись "кодекси чесної конкуренції", що визначали об­сяг виробництва, ціни на продукцію, нижче яких не можна було продавати, ринки збуту, рівень заробітної плати.

На програму допомоги безробітним було асигновано 3 млрд. дол. Для безробітної молоді організували табори з військовою дисципліною. Гроші намагалися вкладати в такі проекти, які не призводили до зростання випуску, наприклад, будівництво шляхів.

Для стабілізації сільського господарства фермерам за відносну компенсацію пропонувалося скорочувати площу посівів і поголів'я худоби. Тільки за один рік посіви пше­ниці і кукурудзи зменшились на 7 млн. га. Держава заку­пила і знищила 23 млн. голів великої рогатої худоби і 6 млн. свиней. Фермери отримали компенсацію, що зроби­ло їх платоспроможними.

"Новий курс" сприяв подоланню кризових явищ. В 1932 р. криза поступово почала переходити в депресію, яка потім зміни­лася короткочасним піднесенням виробництва. Коли ситуа­ція змінилася, найбільші промисловці зажадали обмежити втру­чання держави в економіку. У 1935-1936 рр. основні закони, які складали основу "нового курсу", було скасовано.

Прихід в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Гітлером до влади припав на період економічної кризи. Протягом двох років (1933-1935) вони реорганізували економічну систе­му Веймарської республіки з метою централізації економіч­ної могутності в руках держави. В липні 1933 р. прийнято закон про примусові картелі, який був спрямований в першу чергу на реорганізацію сільського господарства, ремісництва і торгівлі. У вересні 1933 р. було утворено Продовольчий стан, якому підпорядковувались усі організації і який здійснював тотальний контроль і державне регулювання в сільському гос­подарстві. Закон про спадкові господарства поділив власників землі на дві категорії: селян і сільських господарів.

У 1934 р. була створена Організація промислового госпо­дарства, яка примусово об'єднувала підприємства різних галу­зей. До неї входило сім груп: промисловості, енергетики, реме­сел, торгівлі, транспорту, банківської справи і страхування. Крім того, створювалась ще регіональна структура управління: ок­ружні та районні економічні палати. Окружні палати були підпорядковані імперській економічній палаті, яка координу­вала управління підприємствами і підпорядковувалась міністер­ству