РЕФЕРАТ

на тему:

Види господарської діяльності українців

ЗМІСТ

Землеробство ................................................................................... 3 ст.

Міри землі ......................................................................................... 4 ст.

Землеробські знаряддя .................................................................. 4 ст.

Скотарство ......................................................................................... 6 ст.

Птахівництво ...................................................................................... 8 ст.

Бджільництво ..................................................................................... 8 ст.

Рибальство ......................................................................................... 9 ст.

ЗЕМЛЕРОБСТВО

Землеробство – головний вид традиційної діяльності українців – нації зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Наші предки мали значні досягнення у народній агротехніці, користувалися широким колом землеробських знарядь. На Україні були розвинуті усі галузі землеробства – хліборобство, городництво, садівництво, а присадибне садівництво являло собою найхарактернішу рису кожного господарства.

Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева й вивели цим способом багато місцевих сортів яблук, що характеризувалися ніжним смаком, високою врожайністю, холодостійкістю тощо. Деякі сорти (фунтівка, або апорт, книш) вражали своєю вагою – до 600 г. Україна славилася багатьма сортами чудових груш: глива, бера, дуля, глек, іллінка, бабка та ін. Поділля та Полтавщина здавна відомі своїми сливовими садами. Не випадково ряд порід садових дерев були вивезені на початку ХХ ст. з України до Америки.

Догляд за садом, за традицією, був у компетенції чоловіків. Городництвом же займалися жінки. Вонм готували посівний матеріал та розсаду, засівали та висаджували городні культури, доглядали за ними. Крім традиційно східнослов’янських культур, приблизно з XVI ст. на Україні почали вирощувати кавуни. Особливо славилися херсонські кавуни, які продавали не тільки в Україні, а й за кордоном – в Росії та інших країнах. У першій половині ХІХ ст. у південних районах з’явилися помідори, які згодом поширилися по всій території. Тоді ж почалося культивування бакдажанів та перцю. Город української господині не можна було уявити без соняшників та кукурудзи, завезеної до Європи з Америки.

Та все ж провідною галуззю землеробства на Україні було хліборобство, яке ще за часів Київської Русі набуло високорозвиненого характеру. Українці знали кілька його систем. Найбільш стародавньою була вирубно-вогнева система, пов’язана з вирубкою та спаленням ділянок у лісі. Іншою системою, що в ХІХ ст. також існувала як пережиток, була перелогова. Найбільш поширеною на ХІХ – початок ХХ ст. системою було трипілля.

ВИРУБНО-ВОГНЕВА СИСТЕМА – одна з най стародавніших форм використання землі, спричинена наявністю великих лісових масивів. На обраній для обробітку ділянці лісу вирубували дерева й кущі і після підсихання спалювали. Очищену ділянку (пасіку), розпушували мотиками чи заступами і засівали.

ПЕРЕЛОГОВА СИСТЕМА – один із традиційних ранніх способів раціонального використання землі при сільськогосподарському виробництві. Після оранки лан протягом кількох років засівали зерновими – просом, житом, пшеницею тощо, а після виснаження грунту залишали для „відпочинку” – природного відтворення родючості.

ТРИПІЛЛЯ – найбільш поширена у ХІХ – на початку ХХ ст. система хліборобства українців. При трипіллі придатна для обробітку земля ділилася громадою на три частини. Одна відводилася під озимі культури, друга – під ярові, а третя залишалася парувати, використовуючись протягом весняно-літнього сезону як громадське пасовисько. На перших двох частинах землі кожному господарству відводилася певна ділянка. Наступного року пасовисько з осені засівалося озиминою, на ланах, що були під озиминою, сіяли ярові, а рілля, що перебувала під яровими, залишалася під пасовисько. Таким чином, відбувалося чередування, що давало змогу відтворювати родючість грунту завдяки „відпочинку” землі та її удобрюванню худобою, що випасалася.

ОРАНКА – спосіб розпушування землі перед сівбою. У далекому минулому здійснювалася ралом (оралом), звідки походить сам термін. Вже з часів Київської Русі орали за допомогою досконалішого знаряддя – плуга, а рало його доповнювало; на Поліссі та зрідкана Лівобережжі орали ще й сохою.

МІРИ ЗЕМЛІ

Виходячи з потреб обробітку землі, українці, поряд із загальноприйнятою одиницею її вимірювання – десятиною, застосовували свої оригінальні міри: день, лан, гону, опруг. Деякі інші одиниці (морг, волока) поширилися на Україні під польсько-литовським впливом. Наявність оригінальних способів вимірювання площин та вістаней – результат багатовікової практики, свідоцтво високого рівня землеробської культури українського народу.

ЗЕМЛЕРОБСЬКІ ЗНАРЯДДЯ

За призначенням та циклами сільськогосподарських робіт розрізняються три головні групи землеробських знарядь: для обробітку грунту; для збирання врожаю; для його обмолоту та переробки зерна. Що стосується першої групи, то українці здавна користувалися трьома видами тяглових орних знарядь: плугом, ралом і сохою. Плуг і рало, співіснуючи, були поширені в зонах Лісостепу і Степу, соха – на Поліссі й подекуди на Лівобережжі. З плином часу знаряддя зазнавали змін, з’являлися їх модифіковані різновиди, а також найпростіші культиватори – драпак, гака, троян тощо. Вдосконалювалась і борона, якою закривали насіння.

Збирали зернові серпом та косою. При збиранні колоскових, особливо якщо вони були високі та густі, до коси додавали грабки або лучок (крюк). Косу точили мантачкою або бруском, які носили у футлярі (кушці) на поясі; клепали її молотком на спеціальній наковаленці – бабці. При в’язанні снопів жінки застосовували цурку та граблі.

Головним і найдавнішим знаряддям молотьби був ціп. У лісостеповій і степовій зонах починаючи з XVII ст. поряд з ним використовували молотильний коток – гарман. На Півдні побутувала загнута спереду молотильна дошка (терка, диканя). Віяли зерно за допомогою дерев’яної лопатиабо совка та простішої віялки – млинка. При роботі на току, складанні скирт користувалися вилами. Картоплю та інші овочі пололи й обгортали сапами, а копали за допомогою заступів, які використовувалися й при інших роботах. У другій половині ХІХ ст. почали з’являтися ручні, кінні з приводом та парові молотарки, а також кінні жниварки.

Зерно та борошно переробляли на вітряках, водяних і наплавних млинах.