Українські вітряки були переважно двох типів: стрижневі, що поверталися за вітром усім корпусом, і шатрові, у яких повертався тільки дашок. Просо на пшоно драли на так званих топчаках, що приводилися в дію конем, якого водили по колу. Щоб одержати невелику кількість борошна, зверталися до саровинного ручного млинка – жорен. Крупи для домашнього вжитку товкли у ручних та ножних ступах. Із зерен конопель, льону, а згодом і соняшника на спеціальних маслобійнях били рослинну олію.
Різновиди борін: а) грапа; б) перехідний варіант від плетеної до валкової борони; в) рамна (валкова)
БОРОНА – знаряддя для розпушування, вимірювання та очищення грунту. Українці використовували три види борін: традиційні; традиційні модифіковані; фабричні. Традиційні борона відомі у численних варіантах: гілляки (волокущі), якими волочили посіяне і, закінчивши роботу, кидали; плетені (лісяні) борона, зроблені з попарно перехрещених гнучких лозин, до яких були прикріплені дерев’яны зубці (чопи); рамні або валкові, що складалися з кількох поздовжніх брусків (валків, билець), через які були пропущені дві дерев’яні планки (глиці), утворюючи раму (покліть), в отвори билець забивали дерев’яні зубці – від 25 до 50.
ВИЛА – ручне для складання сіна та снопів, розкидання гною тощо. Українці застосовували два види вил: давніші дерев’яні; пізніші з залізною робочою частиною й дерев’яним держаком. Кожний вид мав кілька варіантів. Простішим був так званий одноріг (рожен) – гладко обтесана жердка довжиною 3 – 5 м, за метр до кінця якої був еілок або природний сучок. Рожен використовували при скиртуванні снопів. На Поліссі зустрічалося також старовинне однозубе веслоподібне знаряддя для гною – мач (меч). Було відоме й давнє двозубе знаряддя – сохар. Найбільш поширеним були дво- і триріжкові. Залежно від призначення вил держак робили довшим (до 3 – 4 м) або коротшим (до 1 – 1,5 м).
ГРАБЛІ – знаряддя для загрібання сіна, соломи, скошеного хліба тощо. Українці знали два види граблів: дерев’яні та залізні. Обидва могли бути ручними та кінними.
Ручні дерев’яні граблі складалися з валка довжиною до 90 см, у який знизу під прямим кутом (чи трохи навкіс) забивали зубки 10 – 12 см завдовжки, а збоку – держак (граблисько). Його робили з рівної ліщини з подвійною, а то й потрійною розвилкою на кінці.
СЕРП – найдавніше ручне знаряддя для збирання злакових культур. Він складався з залізної робочої частини, що мала більш чи менш видовжену напівсферичну форму і закінчувалася внизу штирком, на якому кріпилася дерев’яна ручка. Більш ранні знаряддя, що виготовлялися ковалями, досягали 47 см; пізніші, здебільного заводського походження, були коротшими і мали заокруглену форму й насічку зубців на лезі. У ХІХ – на початку ХХ ст. серпами збирали переважно жито, пшеницю, ячмінь, просо, іноді – стебла кукурудзи.
ЦІП – традиційне ручне знаряддя для молотьби. На території України широко використовувався з часів Київської Русі. Складався з держака (держана, ручника, ціпилна) довжиною до 190 см і робочої частини – бича (бияка) – дубового кийка довжиною до 110 см. Обидві частини з’єднувалися сиром’ятним гужиком (ув’яззю) різноманітними способами, які давали змогу робочій частині вільно обертатися на держаку. Бич був переважно круглим (подекуди гранчастим), довжиною 8 – 9 долонь. Розстеливши на току у два ряди снопи колоссям докупи і узявшись двома руками за держак ціпа, вдаряли бичем по колоссю.
ЦУРКА – дерев’яний, до 30 см завдовжки, загострений і відполірований кілок, що застосовувався при в’язанні снопів під-час жнив. Згрібши сніп збіжжя, жінка виймала цурку, що була в неї за поясом, за її допомогою стягувала сніп перевеслом й підвертала останнє петлею так, щоб сніп не розв’язався.
СКОТАРСТВО
Скотарство в українців було тісно пов’язане з землеробством. Майже в кожному дворі тримали корів, волів та коней, овець, свиней. Утримання худоби давало, крім м’ясних, молочних пролуктів та вовни й шкіри, можливість селянинові одержувати гній для удобрювання ланів. Особлива увага здавна приділялась розведенню волів, оскільки до другої половини ХІХ ст. їх використовували як основну тяглову силу. Великого значення надавали конярству і вівчарству. Одержані з овець чорні решетилівки та сірі сокільські смужки мали високу репутацію навіть за кордоном. Тонка вовна мериносних овець також користувалася великим попитом на світовому ринку. Коней на Україні розводили як робочу худобу. З овець, крім вовни і шкіри, одержували м’ясо (доїли їх тільки в Карпатах). Щодо свинарства, то переважали місцеві українські чорнобурі та білі м’ясні породи, дещо пізніше поширилися білі англійські свині. Кіз розводили порівняно мало, гидуючи їхнім м’ясом і молоком. Не мало значного розвитку й розведення кролів.
Залежно від природних та соціально-економічних умов існувало кілька способів утримання худоби влітку. У зоні Лісостепу і частково Полісся переважала вигінна форма випасу худоби з наймом чабана, обрядами і звичаями першого вигону худоби на пасовисько. На Поліссі поряд з нею побутувала й відгінна форма. Свого завершеного вигляду вона у гірському скотарстві Карпат, особливо Гуцульщини, з яким пов’язані звичаї так званого полонинсьного ходу, існування специфічного полонинного господарсва з численними архаїчними рисами.
Доглядаючи худобу протягом віків, українці виробили чимало раціональних норм її утримання, годівлі тощо. Загони, хліви, стайні, кошари вчасно прибирали, як підстілку використовували житню або пшеничну солому. Особливо пильно доглядали за молодняком.
ВЕЛИКА РОГАТА ХУДОБА. Розведенням великої рогатої худоби – корів і волів – населення займалося ще за часів трипільської культури. Найбільш поширена українська сіра порода відома з ІІ тис. до