Корів і волів, а також молодняк взимку тримали у закритих утеплених приміщеннях – хлівах або стайнях. Влітку при вигінній формі випасу на ніч заганяли у кошари чи загороди.

ВІВЧАРСТВО. Грубововних овець на території України розводили здавна. Взимку овець утримували в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна годували п’ять разів на добу. Влітку на Поліссі та в зоні Лісостепу використовивали вигінну форму випасу: вдень овець випасали в отарах вівчарі, а на ніч, заганяли у двори. На Півдні та особливо у Карпатах застосовувалася відгінна форма випасу, за якої вівці перебували на віддалених пасовищах протягом усього літнього сезону.

Українці володіли вмінням одержувати з ягнят високоякісну овчину – мерлушку та смушки, що йшли на шапки й коміри. Особливо славилися решетилівські смушки. У Карпатах, на відміну від решти території України, овець доїли, виготовляючи з молока бринзу, гуслянку тощо.

КОНЯРСТВО. На території України розведення коней існувало ще за скіфських часів. Кінь в українців використовувався як тяглова сила; конина та кобиляче молоко, на відміну від багатьох азіатських народів, не вживалися. Коней запрягали до воза й плуга, на них їздили верхи. Молодняк випасали влітку звичайно у табунах. Робочих коней влітку випасали вночі. Взимку тварин утримували у стайнях, хлівах та оборах – утеплених господарських приміщеннях. Ідеальним кормом для коней, крім сіна, вважався овес.

Українці виробили чимало раціональних навичок догляду за кіньми. Взимку робочих коней звичайно підковували, запобігаючи таким чином пошкодженню їхніх копит та падінню. Взагалі, коня як розумну, вірну й корисну в господарстві тварину українці дуже поважали.

СВИНАРСТВО. На Україні поширеною була порода білих англійських свиней; завдяки змішуванню місцевих тварин з йоркширськими кнурами з’явилися поліпшені українські степові породи. Відгодовували свиней дертю, буряками, морвою, кукурудзою, а з поширенням картоплі – вареною й товченою бульбою, змішаною з борошном (мішкою).

Свинарство на Україні мало здебільшого сальний напрямок, тобто було значною мірою розраховане на одержання сала, у тому числі нутряного (уздору), який широко вживався як приправа.

Після забою тварин тушу смалили на вогнищі, що надавало салу специфічного смаку.

ПТАХІВНИЦТВО

Двір українського селянина неможливо було уявити без домашньої птиці. Це були, звичайно, кури, а також гуси, качки чи індики, яких випасали діти. Особливо славилося птахівництво Чернігівщини, звідки восени птицю вивозили вагонами. Існували вивірені багатовіковим досвідом способи догляду за самками, що висиджували яйця, спеціальні раціони для ніжних і кволих пташенят тощо.

БДЖІЛЬНИЦТВО

Бджільництво – один із найкорисніших та екологічно чистих видів традиційної господарської діяльності українців. Цією справою займалася лише певна частка населення, а то й окремі господарі – пасічники, що визначалися статечністю і були шановані односельцями як неабиякі знавці природи і навіть знахарі.

Вулики: а) довбані; б) рамкові

З середини XIV ст. почали майструвати штучні борті (колоди, вулики, дуплянки), які підвішували на деревах, - саме так в Україні розпочалося культивоване бджільництво. Невдовзі вулики стали розташовувати на вирубаних у лісі галявинах (пасіках) – з’явилося пасічництво. Новий етап у розвитку бджільництва розпочався з винаходом у ХІХ ст. українським вченим П.І.Прокоповичем розбірного рамкового вулика, а також із розробкою процесу добування штучної вощини та появою спеціальної центрифуги – медогонки.

Українські пасічники володіли багатьма способами природного та штучного роїння, зокрема вмінням затримати новий рій, що відокремлювався від бджолосім’ї та відлітав, обприскуючи його водою і відсаджуючи його у порожній вулик. Мед брали, обкурюючи вулики, щоб не знищувати бджіл, звичайно двічі на рік: у липні–серпні та у вересні.

Розрізняли липовий мед, який вважався особливо корисним при застудах, мед із гречки та квітів інших рослин. Вийняті з вуликів соти заносили у теплі приміщення (медові бані) й клали у спеціальні сита, що стояли над коритами, куди стікав мед. Спорожнілі соти перетоплювали на віск і пресували на воскобійницях. З появою рамкових вуликів мед стали одержувати за допомогою медогонки. З настанням холодів вулики ставили в утеплені, звичайно напівземляні приміщення – омшаники.

РИБАЛЬСТВО

Рибальство у заняттях українців посідало другорядне місце, хоча у Дніпрі й Дністрі з їхніми притоками й багатьох інших річках та озерах, Чорному й Азовському морях у давніші часи виловлювалася значна кількість риби і для певної частини населення рибальство було основним заняттям. На Поділлі, Волині та у Східній Галичині починаючи з XIV ст. робили греблі й гаті та створювали штучні водоймища для розведення риби. Чумаки везли солену й в’ялену рибу в центральні та північні райони України. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках. Селяни й городяни запасали рибу на пости, оскільки вона становила найважливіший компонент пісної їжі. У Дніпро-Бузькому лимані та басейні Південного Бугу й Дністра виловлювали багато раків. Щодо способів лову риби та рибальських знарядь, то на Україні їх існувало чимало.

На кінець ХІХ ст.рибні запаси України різко зменшилися. Рибальство поступово набувало допоміжного значення в господарстві, стаючи для населення не більш як способом проведення дозвілля.

БРЕДЕНЬ (бродак, бродниця) – знаряддя для парного лову риби; сітка довжиною 6 – 12 м. Складається з сітки-мішка та двох бокових полотнищ, в’язаних із грубих ниток у вигляді сітки більшої чи меншої густоти. Своїми боками полотнища були прикріплені до дрючків, нижні кінці яких