що до часу одержання від центральних шкільних установ розпорядження, початкові школи і навчання в них організовуються за наступними вказівками: “Навчання в школах починається 1 вересня. Завдання початкової школи – дати дітям підстави виховання і знання, необхідні громадянам Української держави, щоб вони могли активно будувати різні ділянки державного і громадського життя” [4, арк. 16].
Німецька окупаційна влада, в контексті загальнополітичної спрямованості, вважала, що на школу, її завдання та навчання не можна дивитися як на один з етапів у житті молодого покоління. Адже “українська молодь не повинна тільки час від часу ущасливити батьків похвальними грамотами. Це майбутні рука і мозок нації, які мають виконувати як слід, отже совісно, розумно та з самопосвятою працю при станку” [18]. Нацисти вважали, що “основним завданням української школи є виховання розумного, врівноваженого, національно свідомого і, в найкращому розумінні слова, жертовного українського покоління” [18].
Навчання в початкових народних школах, згідно німецької освітньої політики, мало тривати сім років і було обов’язковим для всіх дітей шкільного віку. Зобов’язаними навчатися в народних школах вважалися діти, які народилися в період від 1 січня 1928 р. до 31 грудня 1933 р. включно. Старших дітей дозволялося приймати на навчання тільки за умови, якщо вони вже навчалися, але ще не закінчили школу, а також при наявності для них місця в школі [4, арк. 16]. За таких умов багато дітей не мали змоги вчитися. Так, згідно розпорядження Відділу науки і навчання у Львові, яким заборонялось у 1942 – 1943 навчальному році приймати до народних шкіл дітей, які досягли чотирнадцятирічного віку, 90 % учнів 5 – 6 класів не мали змоги закінчити школу. Щоб розв’язати цю проблему, Український окружний комітет звернувся до Відділу науки і навчання з проханням дозволити провести підготовчий курс, щоб вказані учні могли скласти іспити за 7 клас. “Підготовчий курс відбудеться і Раві Руській в часі від 10 липня до 10 серпня, після закінчення якого начнуться іспити перед Державною іспитовою комісією” [8, арк. 2]. Курси мали закінчити не тільки ті, що планували вступати до середніх шкіл, а й діти, які не мали змоги ще вчитися. Шкільний реферат (відділ у повітових староствах) наголошував, що “свідоцтво 7-ї кляси придастся їм в майбутньому при проханнях прийняття до всяких державних установ, відчинюванні власних штатів праці, крамниць тощо, позволить нам обсадити залізницю, пошту і т.д. нашими людьми” [8, арк. 2].
Німецька окупаційна влада наголошувала, що “нова” українська школа може будуватися на національній основі, а з цього випливало, що в системі навчання і виховання належне місце мали зайняти українська мова і література, історія України, географія України, співи. Однак, на початку 1941 – 1942 навчального року перед народними школами ставилися дуже скромні завдання – навчити дітей читати, писати, рахувати і дати елементарні відомості з інших дисциплін. Наприклад, поняття про землю можна було подавати дітям тільки у зв’язку з вивченням природи.
На початку вересня 1941 р. в дистрикті Галичина за розпорядженням шкільного інспекторату, в українських і польських народних школах тимчасово “заборонялося вивчення історії і географії у будь-якому вигляді” [7, арк. 1]. Це робилося в зв’язку з тим, що нові підручники ще не видали, а старі, як вважали окупанти, “просякнуті більшовицькою пропагандою” [14, с. 1490]. Зі шкіл вилучали все, що не відповідало німецькій політиці. Так, керівництво Станіславівської початкової школи повідомило Окружну шкільну управу, що “усунуто зі школи книжки, образи і мапи з польським і більшовицьким змістом” [6, арк. 124].
Згідно постанови Райхскомісара України Е. Коха від 12 січня 1942 р., запроваджені за більшовицького режиму навчальні плани, підручники, учнівські і викладацькі бібліотеки, а також політично тенденційні навчальні посібники (фільми, картини тощо) заборонялися. “Поки не з’являться нові навчальні плани і підручники, запроваджується вільне навчання. Воно обмежується читанням, письмом, рахуванням, фізкультурою, іграми, виробничою і ручною працею. Мова навчання – українська. Російську мову викладати більше не слід” [19, с. 71].
Слід відзначити, що в усіх українських народних школах, як обов’язковий предмет, запроваджувалось вивчення німецької мови. Нацисти наголошували, що “німецькій мові, як мові давно вже світового значення і як мові народу, приязного українському народові, відводити в школах належне місце” [22].
Українські народні школи як в дистрикті Галичина, так і в Райхскомісаріаті Україна не мали в 1941 – 1942 навчальному році затверджених німецькою владою навчальних програм. Їх мали виготовити німецькі спеціалісти впродовж шкільних канікул. Опрацьовані вчителями плани перевірялись щодо їх політичної спрямованості. Відсутність програм давала вчителям можливість творчого підходу до вибору як змісту, так і методів вивчення окремих предметів. Українські вчителі не тільки передавали учням певний запас знань, відображений у підручниках, а й виробляли практичні навички і вміння їх застосовувати. Своїми методами викладання предметів вони допомагали дітям вчитися самостійно мислити, будили інтерес до історії і культури України. До програми з української мови вчителі, на доступному для кожного шкільного віку рівні, включали різні елементи народознавства, тобто все, що могло сприяти об’ємності і панорамності сприйняття матеріалу, кращого його засвоєння.
Належне місце німецька окупаційна влада приділяла релігійному вихованню шкільної молоді. З боку нацистів не було жодних заперечень відносно бажання українського населення, щоб освіта проводилась у релігійному дусі. Навпаки, з німецької сторони це розглядалось як дуже позитивне явище. Окупанти вважали, що придушуване протягом багатьох років релігійне життя матиме позитивні наслідки і