Влітку 1834 року Яків Головацький, член “Руської трійці”, пізніше професор руської словесності у Львівському університеті, етнограф, письменник, проходив через село Боднарів. Він повертався від свого товариша по “Руській трійці” Івана Вагилевича з Ясеня на Покутті, збираючи та записуючи по селах вздовж цісарського гостинця Стрий – Станіслав етнографічний матеріал і пісні, які згодом увійшли до його фундаментальної праці в чотирьох тамах “Народные песни Галицкой и Угорской Руси”, виданих 1878 р. в Москві.

Пам’ятного 30 травня 1848 року посланці Боднарова разом із сотнями селян з навколишніх і далеких сіл прибули на заснування “Руської Ради” в Станіславові, першої політичної організації на теренах нашого краю. Площа в центрі міста і прилеглі до неї вулиці вирували, потопаючи в церковних хоругвах та національних знаменах із золотим левом на синьому фоні. Особливо усіх присутніх зворушила палка промова священика Григорія Шашкевича з Угри нова – Долішного (брата Маркіяна Шашкевича), пізніше одного з перших послів до австрійського парламенту, який зокрема сказав: “... і Лев руський на тоті кривди потрясає з нагодованем золоту гриву свою!”. Це була перша зоря національного пробудження галицьких українців, яка невдовзі почала згасати на горизонті всеслов’янського відродження. Бо наступала доба реакції 1850-1860 рр. – доба “... доба, – як скаже пізніше Івано Франко, - великого упадку руської справи в Галиччині, доба відчуження інтелігенції від народу, зародження москвофільства...”

Вперше Іван Франко побував в Станіславові в 1880 році, коли йог вели гостинцем через Боднарів “під експортом поліції на місце уродження”. У наступні роки встановились тісні зв’язки І. Франка з молоддю Прикарпаття.

1883 р. вдруге через Боднарів до Станіславов їхав Іван Франко, де познайомився з вчителькою Йозефом Дзвонковською, якій присвятив кілька поетичних творів і повість “Не спитавши броду”.

В грудні 1884 року І. Франко виступає у Станіславові на зборах товариства українських жінок, заснованого письменницею Н. Кобринською. І, ще не один раз проїжджав Каменяр через село Боднарів.

В 70-х роках минулого століття Боднарів стає відоме у Східній Галичині у зв’язку з прокладанням в 1870 р. через його територію залізниці архікнязя Альбрехта та побудовою на ній вузлової станції “Боднарів” з телеграфним зв’язком (з повідомлень тодішніх газет).

1870 року до Станіславської повітової ради від сільських курій вибрано війта з села Боднарова Іоана Дрогомирецького.

Чисельність збільшувалась і в 1880 році виросла до 1196 чоловік.

В 1852 р. була побудована дерев’яна греко-католицька церква Введення Пресвятої Діви Марії. Мальована 1874 р., відновлена 1910 р. Побудована мурована капличка. Під час другої світової війни в 1944 р. храм згорів.

Парохами села були отці: Іоан Клученко, Лонгін Раковський, Володимир Антонович, Степан Яськевич, Юліян Кочержук.

Отець Юліян Кочержук парохом в селі був 22 роки. Дяком в церкві був Михайло Дяченко 40 років.

Помітний слід в духовному і світському житті залишив парох села о. Володимир Антонович. Його дружина Катерина Глодзінська – сестра матері провідника ОУН Степана Бандери.

Духовний пастир сіяв у душі парохіян зерна Божої Правди і Справедливості. Прищеплював любов до єдності, духовних устремлінь українського народу. У церковній та громадській діяльності дбав про відродження села, піднесення національної свідомості громадян. Отець Володимир був ініціатором створення української споживчої кооперації, молочарні і товариства “Сільський Господар”.

В 1852 р. заснована в селі перша парохіяльна школа. Вчителем був Станіслав Таборський.

1887 р. була 1-класна школа, в якій навчалося 50 дітей. Першою вчителькою в селі була Михайлина Федів у майбутньому дружина Івана Стайничого – видатного громадсько-просвітницького діяча в Галичині. І. Стайничий – головний редактор газет “Станиславівський голос” (1918 р.) і “Станіславівські вісті” (1937-1938 рр.), автор присяги Січовим Стрільцям, член Редакційної Колегії “Альманах Станіславівської Землі”.

Уклав збірник матеріалів до історії Станіславова і Станиславщини. (Нью-Йорк – Торонто – Мюнхен, 1975 р.)

Іван Ставничий приїжджав до Боднарова, був близьким, добрим приятелем агронома – інженера Миколи Дяченка.

В “Альманасі Станиславівської Землі” згадується: село Бондарів розташоване над річкою Луквою. В 1941 р. нараховувало 2000 чол., в т. ч. До 1720 українців.

Вперше згадується Боднарів у старих актах з 1442 року.

В селі був парохом о. Степан Яськевич (1918-1922 рр.), опісля о. Юліян Кочержук (1923-1944).

Національна свідомість села була велика: було багато прихильників ОУН. В селі існували товариства: “Просвіта”, “Рідна Школа”, “Союз Українок”, “Луг”, також дружина копаного м’яча. Була читальня, молочарня, кооперативи. Село дало чотирьох інтелігентів і двох учителів, одного кооператора і одного громадського працівника. З приходом німців був спершу самостійний, громадський уряд із виборним війтом, опісля став Бондарів осідком волосної управи з 7-ми громадами. Волосним старшиною став Дмитро Прідун зі Станиславова.

Дальше в “Альманасі” згадується:

В серпні 1915 р. почала в Боднарові організовуватися духова оркестра під керівництвом УСС-а Юліяна Рабія. В його споминах згадується, що 28 серпня 1915 р. був оголошений кошовий наказ, яким сотник Н. Гірняк приділив усіх зголошених музикантів до нової, окремої частини, яка творилася в Коші УСС, до духовної оркестри УСС. Сотник Н. Гірняк призначив тоді для потреб оркестри дім читальні “Просвіти”, який стояв при дорозі до Станіславова.

Михайло Гостроверха ось як описує свої відвідини Боднарова: “Якось ранньою весною, коли все