1935 р. населення було 1955 чол. в т. ч. 1800 українців, 130 поляків, 25 євреїв. В селі була пошта, костел, ??? поліції, медичний пункт, млин, кузні (2), кравецька майстерня.

В 1937 р. до села Боднарова прибув сенатор Осип Луцький зі Львова в зв’язку з утворенням “Кооперативи Здоров’я” і на посаду лікаря був призначений І. Михайлівський.

21 червня 1931 року вийшов в Станіславові перший номер популярно-ілюстрованого тижневика “Українське життя”, а 2 травня 1937 р. – “Станіславські вісті”. Головний редактор Іван Стайничий.

Весь період польської окупації характеризується масовими виступами українського населення проти економічного і політичного гноблення. В містах відбуваються страйки і політичні маніфестації.

Так, у 1923 році в Станіславові відбулося 19, в 1937 р. – 28 страйків, з них 11 окупаційних.

В 20-30-х роках в Галичині українські діячі культури активно боролися за створення народного театру, завданням якого було згуртування демократичних сил на боротьбу за визволення і возз’єднання усіх українських земель.

В цей час окрім постійних народних театрів утворюються українські мандрівні музично-драматичні театри, які виступають в містах і селах краю. Мандрівні театри своєю діяльністю спричинилися до організації в селах аматорських гуртків.

В 1930-1935 рр. мандрівні музично-драматичні театри – І. Когутяка (директор театру з Станіславова) і театр С. Кононіва (директор театру з Східної України) побували в селі Боднарові. В читальні “Просвіти” ставили на сцені відомих українських драматургів п’єси і оперети: “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Ой, не ходи Грицю”, “Москаль-чарівник” та інші.

Актори театру професійною грою у виставах на сцені чарували всіх глядачів у залі. Колективи театру своїми виставами поширювала українську народну пісню, побут, звичаї і додавали відчути живий патріотичний подих національного відродження.

В Боднарові у читальні “Просвіти” був створений самодіяльний драматичний гурток, який ставив на сцені вистави українських п’єс. Гуртком керували Михайло Дяченко і Олекса Луцький. При читальні був організований хор (муж.), яким керували і були диригентами6 І. Шипарович з Сапогова, В. Смольський з Вістови і Осип Луцький з Боднарова. Хор співав на Богослужіннях в церкві, виступав на Шевченківських святах і концертах. Гуртував навколо себе молодь і українською піснею будив національні почуття.

Значну роль у національному відродженні села Боднарова в передвоєнний час відігравала громадська і просвітницька діяльність братів Дяченків.

Микола Дяченко (1894-1942) – один із подвижників “Просвіти” на Прикарпатті. Вчився в Українській Господарській Академії в м. ??? (Чехо-Словаччина). Після закінчення академії (1932 р.) працював агрономом-інженером у філії Краєвого товариства “Сільський Господар” в Станіславові, проживаючи в рідному селі.

Крім чисто професійних публікацій в періодиці, знаходимо ще його уцілілі рукописні фрагменти статей, рефератів, відчитів на засіданнях сільської читальні “Просвіти”, “Рідної Школи” з проблем філософії, релігії, моралі, політики, економіки. І тільки зовсім недавно зреалізовано друком деякі рукописні начерки, фрагменти статей, виступів вченого-агронома і громадського діяча Миколи Дяченка, зокрема в місцевих газетах “Нова зоря”, “Рідна земля” та в “Слові”.

Друга світова війна та передчасна смерть Миколи Дяченка (помер 4 квітня 1942 р. на 48 році життя) перервали його плідну працю на ниві духовного і просвітянського відродження нашого краю.

Не менш урожайним був передвоєнний період і для його молодшого брата Михайла Дяченка (1910-1952).

Колишній студент Львівського університету, молодий член ОУН, повернувшись із правничих студій, включився відразу у громадське політичне життя села Боднарова і краю.

В 1936 році Михайло Дяченко видав в Станіславові накладом читальні “Просвіти” Боднарова свою першу збірку “Іскри”. У передмові до цієї книжки писалося: “Шановний читачу! Прийми отсю книжку так радо, як я Тобі даю. Знай, що гроші, видані за неї – це жертва українській культурі. Чистий дохід з цієї книжки жертвується на будову Народного Дому в Боднарові”.

Та не збулася благородна мрія молодого поета. Наступив 1937 рік. Над Боднаровом нависли зловіщі тіні передвоєнного лихоліття. 27 січня 1937 року помер перший голова сільської “Просвіти” Григорій Луцький. Ось як описує похорон одного з перших просвітян старовинного села Львівська газета “Голос” за 1937 рік: “Хоч на дворі були сильні завії й зимно, громадяни Боднарова взяли масову участь у похоронах. Перед домовиною співали два хори з Боднарова й Бабина-Зарічного, а делегати несли дев’ять вінків від українських установ Боднарова. Від філії “Просвіти” й українських установ Станіславова покійного під рідною хатою попрощав магістр О. Ясеницький.

Перед читальнею, убраною національними й жалібними прапорами, затримався похоронний похід і тут попрощав у вічну дорогу від читальні “Просвіта” й усіх товариств Боднарова Михайло Дяченко... Не обійшлося тут і без інциденту. Місцева поліція не дозволила виголосити жалібної промови під читальнею”.

Після цього особливо активізувала свою діяльність пропольсько налаштована група мешканців Боднарова “Гняздо шляхти загродовей” і 27 травня 1937 року зробили провокаційний напад на читальню “Просвіти”, тяжко побивши Михайла Дяченка. Про цей випадок сповістила газета “Станиславівські вісті” за 30.05.1937 р. Цей день став початком драматичної долі та тернистого шляху за волю України поета та народного провідника. Вже 17 червня 1937 року після обшуків поліція арештувала Михайла Дяченка і першим поїздом відправили його з рідного села до станіславської тюрми, в якій пробув до вересня 1939 року. Читальня “Просвіти”, залишившись без ідейного провідника, починає поступово згортати свою діяльність. Правда, Михайло Дяченко зумів із-за грат станіславської тюрми за допомогою старшого брата Миколи видати ще довоєнні дві збірки поезій “Юні дні” (Станіслав, 1938) і “Село” (Львів, 1939). Восени 1939