IV. Радянський період

1939-1941 рр.

Друга світова війна принесла Галичині дворічну совєтську (вересень 1939 – червень 1941) окупацією. 1 вересня 1939 року почалася друга у ХХ столітті світова війна – найжорстокіша за всю історію людства. Німеччина напала на Польщу. Слідом за Німеччиною, по таємній угоді (пакт Молотова-Ріббентропа) Радянський союз захопив частину Польщі, західні українські землі і почав встановлювати нові більшовицькі порядки.

17 вересня 1939 року Червона армія перетнула кордон через р. Збруч. Тут вони зіткнулися із неприйнятною для їх більшовицького єства галицькою дійсністю. “Здесь всьо било чуждо і нєпонятно для нас. І язик, і нрави, і псіхологія”, - пригадує один із досі ще живих учасників того “вересневого походу”. Нових окупантів шокувала європейськість галицьких інтелігентів, які закінчували вищі студії у Відні, Празі та Граці, викликали лють жертовний український патріотизм та глибока релігійність селян, їх відданість рідній греко-католицькій церкві. Можливо, саме тоді й визів у головах більшовицьких наркомів сатанинський план переселення галичан до Сибіру. Червоні вожді та їх вірні пахолки в Києві ніколи не вірили галичанам, небезпідставно вважаючи, що всі, хто народився на правому березі Збруча, ніколи не стануть радянськими. Очевидно, саме тому ніхто з галичан за роки більшовицької займанщини не став першим секретарем обкому, прокурором області чи начальником райвідділу КДБ. Окупанта завжди лякала в нас наша українськість, незрозуміла їм окреміщність та вроджена європейськість.

Галичина одразу ж відчула на собі лихі кігті більшовицького звіра і почалися арешти інтелігенції, заможних господарів, всіх людей, котрі не могил сприйняти нових большевицьких порядків, встановлених на страху, переслідувань і репресіях. Большевицькі чекістські катівні були переповнені непокірними. Їх катували, вбивали і таємно вивозили мертвих у звори, ліси й забуті криниці. Поховання ці до сьогодні всі не розкриті. У пам’ять народну увійшов, зокрема, Дем’янів Лаз побіля Івано-Франківська, де виявлено жахливі злочини більшовиків. Кати ховали свої злодіяння і можна тільки здогадуватися, скільки тисяч галичан лягли кістьми у фундамент підневільної Української держави, яку захопили большевики. Надто лютували большевицькі чекісти напередодні нападу Гітлера на московську імперію. Було знищено цвіт української нації в Галичині, що значно обтяжило боротьбу галичан проти загарбників – большевицьких і німецьких.

Місто Станіслав з 4 грудня 1939 року став центром Станіславської області в складі УРСР.

Село Боднарів згідно адміністративно-територіальним поділом належить до Галицького району. Районний центр мальовниче місто Галич, у стародавніх літописах вперше згадується у 898 році. В 1367 році він дістав від польського уряду магдебурзьке право.

Школа в селі переходить на 10-річне навчання. Директором її був І. Копи ніс.

Поряд із відкриттям українських шкіл, які забороняв польський режим, поліпшенням медичного обслуговування населення розпочалась в Галичині масова депортація і розправи над представниками різних політичних та громадських партій і організацій. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки “Просвіти”, вислані до Сибіру і Казахстану в табори на невільницьку працю сотні тисяч українських громадських діячів, священиків, чиновників, підприємців, селян, що опиралися примусовій колективізації. За приблизними підрахунками з Галичини було вивезено більше 400 тисяч українців і до 2-х мільйонів поляків.

V. Німецький період

1941-1944 рр.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Зійшлися у смертельному двобої дві тоталітарні системи. Розпочалася радянсько-німецька війна. За кілька місяців всі українські землі опинилися під владою Німеччини.

2 липня 1941 року місто Станіслав окупували німецькі фашисти. Активно діяло в місті і околиці збройне підпілля ОУН, обласним провідником якого був Роман Мокрій-Байда (1920-1944), а потім Ярослав Мельник-Роберт (загинув 31.10.1946 р.).

Гітлерівці 23 жовтня 1943 року розстріляли в місті 22-х українських патріотів, а в 1944 році – 59, серед них Івана Драгомирецького з Боднарова.

17 листопада 1943 рік. У Станіславському драматичному театрі відбулася розправа над 27 українськими патріотами, членами ОУН. Всі засуджені на кару смерті за організацію опору німецькій владі.

Кулі прошивали серця героїв, викрешували ??? європейської синагоги, глухо дзенькали об бруківку...

Так вбивали нашу славу.

Уже в подальші часи стовпи було викопано, на їх місці посаджено липи, а пам’ять про полеглих цинічно і нахабно викорінювали з свідомості суспільства. Так і росли ми без своєї історії, позабувши, хто ми, чиїх батьків діти.

І лише тепер, по довгих роках манкурства, з’явився вінок і на нинішній вулиці Страчених. А скільки тих вінків потрібно поставити!

У Калуші, Солотвині, Богородчанах, Боднарові, Бабині-Зарічному...

Гестапо намагалось будь-що знищити націоналістичний рух опору, який очолив ОУН-УПА. Членів ОУН розстрілювали і в тюрмах, без суду “вбивали заручників”.

В 1944 р. навесні у Великодну П’ятницю німецькі фашисти біля Боднарова в селі Бабині-Зарічному зробили екзекуцію. Розстріляли всіх мужчин віком до 50 років і запалили все село. Синє погідне небо вкрилось чорною хмарою диму... догоряючі сніпки з солом’яних стріх високо неслися над селом Боднаровом. В той час в селі біля самого полудня лютували фашисти. З гори села Боднарова гестапівці з автоматами в руках сунулися лавою з хати в хату, зганяючи всіх людей на майдан коло церкви.

Зігнали сотні молодих і старших віком людей... На гостинці біля церкви фашисти розложили кулемети і тримали людей як “заручників”.

Падає наказ: “якщо появиться в селі хоч один постріл – всіх розстріляємо”. Чекали більше двох годин. Пострілу в селі ніякого не було, але смертельна тривога ще більше огортала людей.

Другий наказ: “Жінки з дітьми стати на право, чоловіки – на ліво”. Почався страшний стогін і плач. Всі повклякали під