Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його ка-талізатором був світовий процес деколонізації 50-60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема, в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. загальною Декларацією прав людини.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного, населення.

Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режиму, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук'яненком (1959—1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967).

Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту "шістдесятниками", а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — "дисидентами".

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легальне рух за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською гельсінською групою (УГГ, 1976—1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують близько тисячі активних учасників опору.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх, соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями. Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною з течій руху опору була самостійницька, представ-ники якої відстоювали ідею державної назалежності України. Це були, зокрема, опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40 - 50-х років, наприклад, члени УНФ. У статутних принципах організації зазначалося, що фронт є добровільним об'єднанням національно свідомих елементів української нації, що ведуть боротьбу за Українську самостійну державу. Метою діяльності була агітація за вихід України зі складу СРСР.

Подібне завдання ставила перед собою й низка інших організацій, які діяли І мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об'єднана партія визволення України (1953 - 1958) та Український національний комітет (1957—1961). Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну партію, а засобом — всенародний референдум

Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам'яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої та національної свободи, прав людини. Вони пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських татар, євреїв та інших).

Дисиденти та опозиційні організації у програмних документах і заявах виклали також свою точку зору на економічні та соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувались колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, а отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власникам виготовленої продукції з правом її вільного продажу.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополі я бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву "самвидав". Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших "самвидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал "Український вісник", який редагував В'ячеслав Чорновіл.

Більшість