часники новітнього етапу національно-визвольної боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополі я бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву "самвидав". Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших "самвидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту "Воля і Батьківщина". Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал "Український вісник", який редагував В'ячеслав Чорновіл.

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема, "Сучасність" (Мюнхен, Німеччина), "Смолоскип" (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також ' перекладах іноземними мовами.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціоналістських гасел. Організовувались шевченківські, свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, "Гомін", ("Жайворонок" та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді. В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам'ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і в ув'язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв'язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв'язнів у відстоюванні власної гідності, при захисті друзів від знущань, адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, медичної допомоги та ін. Але голодуючий був позбавлений права померти: близько передсмертної межі його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через "залізну завісу". Дехто не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, як правило, також завершувалось тривалим ув'язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв'язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демократією. Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації.

Особливістю руху опору в Україні було його постійне прагнення розглядати власну антирежимну діяльність у контексті національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашизмом народів. Чималої мужності вимагали протести проти придушення масових народних заворушень в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк).

Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні. Його ка-талізатором був світовий процес деколонізації 50-60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема, в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р. загальною Декларацією прав людини.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного, населення.

Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили

підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору

режиму, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них

широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом

Левком Лук'яненком (1959—1961) та Український національний фронт (УНФ)

історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967).

Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту "шістдесятниками", а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — "дисидентами".

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легальне рух за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською гельсінською групою