У вільний час опришки любили танцювати. Найбільш популярний танець у них був „Аркан”. Перекази розповідають, що опришки Івана Бойчука приходили на одну гору біля Болехова, до циганів гостити і там забавлятися танцями. „Одні танцюют, адругі варту тримають, відтак міняються. Стару циганку я ще тямую...Бувало, розказує, що такої землі повибивают, як танцюют, що десять цебрів циганки мечут у рипу (берег). А при танці от так здалека тра було руам держатися, бо за поясом за штири пістолі, барда та й всяке ружіє ”. (Калинова сопілка. Київ, 1989. – с. 393).
Багато дослідників бойових мистецтв вважають, що бойові танці в цілому світі стикаються з мистецтвом єдиноборства. Танець у опришків міг виконувати роль своєрідних формальних вправ, які в японському сем по називають „ката”. В перекладі на українську мову цей термін означає „форма”. А. Тарас і В. Махновський у книзі „Кемпо – східне мистецтво самозахисту” пишуть: „Кожна „форма” представляє собою сукупність стійок, поворотів, рухів, блоків та ударів, які виконуються за строго визначеною схемою, і нагадує якийсь войовничий танець або своєрідний ритуал. В принципі так воно і є. Ритуальні танці, які зображали бій з умовним противником, з’явилися в глибокій давнині... Завдяки багаторазовим повторенням найхарактерніших рухів встановлювалася певна їх послідовність, виникав танець, який набував ритуального характеру. Виконуючи його, воїни племені могли переймати прийоми найдосвідченіших і умілих бійців. В різних країнах світу збереглося чимало давніх фресок і скульптур, що зображують ритуальні танці зі зброєю. Так що виконуючи „форми”, ми якоюсь мірою стикаємось з войовничим минулим всього людства. „Форми” і нині є основою основ для досягнення кемпо” (Тарас А., Махновский В. Кэмпо: Восточ. искусство самозащиты. – Минск, 1992. – с. 101).
Також автори відзначають, що у „формах” буквально кожен рух виконується строго визначеним способом, за канонічними зразками, відпрацьованими в продовж віків. Це приблизно так, як танцюють народні або класичні танці (гопак, скажімо, одним способом, лявониху - іншим). Навіть поєдинок в ушу незалежно від того, зі зброєю його проводять чи без неї являє своєрідний „сценічний бій”, тобто імітацію справжнього бою.(там же ... – с. 49).
Цю думку можна продовжити цитатою з книги Т.Ткаченко („народний танець”, Москва 1967): „Історичне минуле України розповідає про багато битв, які довелося витримати українському народу, який боровся за свободу і незалежність. В цій боротьбі народилось багато старовинних військових танців українського народу... Танцюристи намагаються у танці виразити своє патріотичне піднесення, показати вмілість, силу і уміння володіти зборєю”.
Ганс Цбінден у своїх „Мандрівках...” дає опис танцю „Аркан”: „Коло крутиться, наче непереможно гнане якоюсь зачарованою силою. Хлопці вибивають такт, викидаючи ногами взад і вперед... Ось виступає з кола один танцюрист, стає посередині й тоді, починає він наче в похміллі, потрясаючи головою й горішньою частиною тіла розмахуватися взад і вперед; випростовується з високо взад закиненою головою, а потім присідає, раптом згинаючи коліна та на козацький лад підкидаючи ноги на боки, так, що аж обцаси тріщать на долівці, наче стріли пістолів. Знову пружиною підстрибує він високо й колише своїм тілом на всі боки”.
Схожий опис подає Р. Кайндль у книзі „Гуцули”: „Танцюристи і танцюристки співають одноманітні імпровізовані танцювальні пісні, плавно кружляють під звуки музики то вліво, то вправо, спочатку повільно, потім все швидше. Далі йдуть різні швидкі оберти і шалені стрибки у повітрі, причому ще й тут і там високо підкидають малі сокирки, що їх гуцули звичайно використовують замість ціпків, і знову ловлять їх”.
Гуцульський танець коломийку описує і Гаке у своїх нотатках про подорож Карпатами (Нюрнберг, 179 рік): „Найхарактернішим у цьому танці є те, що танцюрист присідає майже до землі, крутиться із танцюристкою, рвучко підскакуючи; що танцюрист свій топірець, який тримає за кінець держака, кидає на сажень вгору, а відтак його підхоплює”.(Воробкевич С. Вибрані твори. – Київ. – с. 328).
Ще одним старообрядовим танцем гуцулів ще з дохристиянських часів є „плєс”. Плєсом починалася і кінчалася кожна коляда.
Поляк Кароль Маяковський подав опис цього танцю в1927 році в журналі „Вєрхи”: „Аж серце радується на вид тих хвацьких і здорових хлопців, що підскакують жваво і гордовито аж земля під ними гуде. Шапки мають прикрашені „трісунками”, засунуті набакир. Незважаючи на мороз, сорочка на грудях отверта. Бартки піднесені вгору блищать міддю як палаші атакуючої кавалерії. Міна весела, голова похитується у такт до бадьорої в темпі мелодії стародавнього плєса”.(Гуцульщина. – Торонто, 1989. - № 14, - с. 3).
Отже, як бачимо, з описів гуцульських танців, їхнє виконання потребувало неабиякої фізичної підготовки танцюриста.
Згідно переказів (Флояра, Хрестоматія гуцульського фольклору. – Косів, 1999), опришки були двоякі:
Ото лісні легіники мають добру силу,
Сто пахолків ходять вкупі, а другі по селах.
(Ходили опришки... – с. 133).
Одні опришки були домашні, що у днину робив був газда, а ввечері волосся узяв під крисаню, вимастився сажею та й гайда в опришки. „Чорні хлопці”... подобали... на якісь дикі зяви чортів, витесаних із камінних плит, що скотилися із верхів у село. На чорних місцях поблискують білки очей, що неспокійно перескакують зі стола на вікно, то на двері. Вони сіли, але не сидять, як птахи кожної хвилини готові піднести і крила і відлетіти”.(Смоленський Г. Олекса Довбуш. – Літопис Черв. Калини. № 5, 1991.)
Переважна більшість гуцулів носила довге (до
