плечей) волосся, а щоб воно не заважало при роботі, його змазували жиром і закладали за вуха. Котрий газда ходив у опришки, то мав знизу на голові волосся обстрижене, лиш на самім тім’ї не стриг волосся. Так як іде в опришки, то неострижене волосся збере в гушму, зав’яже зверху на тім’ї, покладе крисаню – та й готовий військовий дезертир – опришок, острижений. Як вернеться той газда з опришків, то волосся на тім’ї розв’яже, розпустить, умиється – готовий газда. А ще до того убереться по-простому, що ніхто і не здогадається, що він опришок.
Не ходили у опришки але самі дурні,
Лиш ходили у опришки легіники буйні.
Не ходили у опришки газди осижені,
Лиш ходили у опришки хлопці пострижені.
(Ходили опришки... – с. 240).
Опришки діяли переважно ночами, всіляко уникаючи чужих очей і вух. Однак далеко не завжди можна було виконати завдання протягом однієї ночі. Нерідко доводилось подовгу залишатися на людях, щоб зібрати необхідну інформацію, підготувати напад.
В таких випадках допомагало мистецтво перевтілення. Видаючи себе за іншого, опришок ховався серед ворогів. Зрозуміло, що людині позбавленій акторських здібностей, важко було розраховувати на усіх в подібних заходах. Тут вимагався відповідний талант, оскільки не могло бути і мови про недостатню достовірність. Адже ризикував опришок в разі провалу власною головою. Змінюючи в разі потреби свою зовнішність, опришок проходив у всіх на вид, залишаючись невпізнаним і без наказаним. Він був невловимий саме тому, що ніхто не знав, в чийому вигляді він з’явиться на цей раз. А хто міг сказати, де шукати опришка, коли невідомо його ім’я, походження і зовнішність? Ще важче було уявити, що він навіть не думає ховатись – в загальноприйнятому значенні цього слова, він і далі десь поряд.
Одного разу, згідно переказу, Довбуш, щоб пограбувати касу перебрався на жебрака. „Бороду собі мав вироблену з моху, а помащену чимось таким, що присяг би, що таки правдива борода. Довбуш приліпив собі ту бороду, а борода велика, аж по пояс сягала. Лишив дванадцять опришків під мостом, а сам пішов ід тим вартам. Іде Довбуш так помаленьку, лиш нога за ногою, згорблений дідок, та й приходить ід першій варті. Склався, стулився, згорбився та й почав просити жовнірів: - Жовніре мої, любі та солодкі! Дайте мені якийсь грейцар на дорогу...
Жовніри дали кілька грейцарів Довбушеві та й кажуть:
Забирайся звідси!
Але Довбуш не хотів уступитися, лише пішов так ід другий і третій варті. Але прийшов ід четвертій варті та лиш хапнув два в одну руку, а двав другу та й розкрутив так, як курята, у боки та й заліз у касу ід панові касирові ”. (Калинова сопілка... – с. 386).
Або ще одна пригода. Прийшов Довбуш до Панкевича у Річку, перебраний на бабу, та йнапросився до нього прясти кружелі. Аж нараз приходить до Панкевича Гирлічка з Устеріг та й каже збирати ровту, бо хоче йти шукати Довбуша. А та баба (Довбуш) каже йому: - А що ми дасте, що ще сього вечора будете його видіти?
Гирлічка зрадувався, та як почав говорити та проговорив з тією бабою аж до вечора. Увечері баба розперезалася, сорочку звергла, хустку вергла – а перед Гирлічкою став ватажок Олекса Довбуш. Гирлічка, як то вздрів, тозі страху трохи не вмер. Довбуш мав при боці шаблю, в руках бартку, за ременем пістолети та ножі, а на плечі кріс.
А що, видиш тепер, пане Герлічко, Довбуша? – сказав Довбуш гордо до Гирлічки.
Аж нараз в огражду налізли смоляки-ровтарі тай зачали шукати Довбуша. Але Гирлічка боявся, аби Довбуш не убив, то кликнув на смоляків: - Ану забирайтесь звідси! Тут Довбуша нема!
Та й смоляки пішли. А Довбуш кепкував з Гирлічки. Нарешті Довбуш сказав: - Аби-сь мене більше не шукав. Бо я тебе перш найду. А тепер гони на псю маму! (Ходили опришки. – Ужгород, 1983).
Іншим разом Довбушу треба було добратись до Станіслава. А зробити це було не так просто, місто і дороги до нього пильно стерегли озброєні загони, що служили польській шляхті. Довбуш переодягнувся у звичайного прикарпатського селянина і вирушив у дорогу. По дорозі він наздогнав старого селянина, який парою волів віз до міста дрова на продаж. Довбуш викупив у нього віз із дровами і так ним добрався до Станіслава. Розвідавши у місті все, що йому було потрібно, він потім написав на одній з міських стін:
Славне місто Станіслав:
В ньому Довбуш торгував.
Після цього Довбуш приїхав волами до місця, де залишив селянина, віддав йому волів і тільки тоді признався, що він Довбуш.
Іноді, щоб підготувати напад, під виглядом кріпаків опришки наймалися до шляхетського помістя на роботу. Так Довбуш під виглядом кріпака Івана Довбні проник до пана Сіла дія і певний час працював у нього, а потім лиш одного пізнього вечора прийшов із тридцятьма хлопцями. „Увесь двір був захоплений опришками під кліп ока, бо Іван Довбня все добре розгледів протягом тижня. Слуги не встигли й галасу підняти.” (Легенди нашого краю... с. 168).
„У Красноїллі був опришок Грицько, який вдавав з себе дурного. Але він не був дурний, лишень так прикидався. Грицько був у Довбуша зв’язковим, усе винюхував по селах і говорив опришкам, що і де діється.”(Ходили опришки... – с. 219).
Пізніші опришки теж вміли добре маскуватися.
Так, Ілька Липей, любив покпинити з жандармів.