Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів і ватаг у різних місцях Підкарпаття і Закарпаття. Можна стверджувати, на думку професора В. Грабовецького, що Олекса зробив спроби об’єднатися з іншими загонами для спільних, більш активних дій. Опришок Андрій Лаврів розповідав у суді: влітку 1741 року Довбуш „пішов в Чорногору на полонину, де чекав представників загонів з Довгопілля і Молдавії”. Є підстави вважати. Що Довбуш домовлявся з ними про об’єднання розпорошених ватаг у єдиний загін повстанців месників.

З першим приморозком опришки розходилися зимувати, бо їх би за слідами усіх виловлювали.

Ой упали тяжкі зими понад полонини,

Відай, треба повертатись до свої родини.

Відай, треба повертатись до домівки свої,

Або зиму зимувати о тій Чорногорі.

(Ходили опришки. – с. 73)

Зима примушувала опришків закопуватися в зимівки, барлоги, подібні до ведмежих. Наприклад, Довбуш також мав у різних гір – кілька зимарок, захованих високо посеред скель. Були вони добре забезпечені харчами. Але на зиму з ними залишалися тільки жменька товаришів. Решта розходилися в різні боки. Зимували у родичів, у побратимів. Або ж подавалися на доли, також на бік мадярських чи волинських, - ніби на службу, яку покидали відразу ж ,як тільки починалися розвиватися бучки. Опришки клали собі хати у лісах, десь коло потоку, аби мати десь близько воду і дрова. Вони клали хати – зимівки у безлюдних місцях аби за їх зимівки ніхто не знав і не чув. Як писав. Хоткевич: „Крилися під землю під корінням ялиць, у вічній тьмі..., коли ото вириє собі десь чоловік яму і сидить там, майже безвихідно”. У ті зимівники влітку наношували собі борошно, бринзу, сир, масло, буженицю з ялівок так, аби мати що їсти всю зиму. Крім зимовників влаштовували собі опришки криївки в хатах своїх родичів. Так Андрій Чайківський мав у хаті схованку. В печі зробив собі криївку, а залазив до середини через плиту. Не раз було: поліція точно знає що він дома, у серафимцях, а знайти не може. (Ходили опришки. – с. 292). Або опришок Брушка: „зробили в печі діру і він там за дня скуленіг сидів”. (там же – с. 251).

Мали опришки знайомих людей до яких зношували усякі речі, а ті люди годували за це їх взимку.

Як вже мають розходитися осінню (з першими приморозками) то збиралися опришки до купи, як там побоюють скільки хочуть, то тоді розходились, і домовлялись що зійдуться на якійсь вершині. „Або на Жаб’ївській Глифі, або на Гордієвій – поміж Космачем та Ворохтою, а здебільше на Ігриці, приступному з чотирьох сіл – Жаб’я, Криво рівні, Ясенова і річки Брустурівської. Але і на інших полонинах – на Судді, Льодовій Бабі”. (Вінценз С. Про Довбуша молоденького...).

А на весні, на Святого Юрія, мали знову зійтися до купи на означенім місці. В народній пісні так співають про цей період:

На високій полонині

ізродили шишики,

Та ци підем, пане брате,

навесні в опришки?

А зробимо топірчики

та з самої сталі,

Та ни кличмо ми нікого,

Підемо ми самі!

Або ще:

Ой я в свої мамунцюні єдин єдиночок,

Або з мене буде газда, або гайдамачок.

Альбо буду женитися, альбо буду гайда –

Альбо сяду на коника: „Гайда, коню, гайда”.

Ой іде машиночка без пари, без пари,

Доста було нам терпіти од канчуків кари.

Через тоту коломийку, через тоті ляхи

Або піду в сині гори, або в гайдамаки.

Ой діляться доріженька на чотири шляхи,

Я не буде женитися – піду в гайдамахи.

Маю бартку, порошниці, новеньки пістолі,

Лиш не маю свої хати, щасливої долі.

Ой брате, товаришу, брате, товаришу,

Та як підем панів бити – плотами комешу!

На високій полонині ізродили ріжки,

Та чи підем, пане-брате, навесні в опришки?

Коби ми ся бучок розвив, дві берези білі,

Я би пішов в гайдамахи на штири поділі.

Коби скорше зеленіли оті Чорні гори,

То би скорше опустіли багацькі комори.

Не боюся отамана – що ми той котюга,

Уже бучок зеленіє – я йому не слуга.

Ой не буду кози пасти, але самі стрижки,

Силку в собі закохаю та піду в опришки.

Одну-м річку перескочив, другу-м пересвиснув,

Та я буду паном в горах, хоч би-м і повиснув.

Ой підемо, панібрате, панів розбивати,

Або будемо висіти, або панувати.

Ой маю я револьвера і дві крем’яниці,

Ти чи буду в горах паном, чи буду в темниці.

Та я маю револьвера і нич ся не бою,

Коби скоро нічка темна – піду до розбою.

Ой коби ся розвивали в полонині бучки –

Піду панів розбивати, бо сверблять ня ручки.

Та ми хлопці молоденькі, усі нежонаті,

Іти би нам розбивати, де пани багаті.

Та чи знаєш цімборику, що маю на гадці:

Іти би нам розбивати комори багацькі.

Напиймося, пане-брате, води студеної

Та й підемо добувати пані золотої.

Ой хлопці ми, пане-брате, а всі-смо хороші,

Ходім, будем розбивати, будем мати гроші.

Та будемо розбивати, та найдемо гроші,

Та купимо черевики дівчині хорошій.

Ой гори, хлопці білі, у гори, у гори,

Та будемо розбивати багацькі комори.

Та іще ня ніхто не бив і не буде бити,

Поки буду бирувати топірець носити.

Ой ми – хлопці, ми молодці, як орли під хмару,

Най ся ляхи не знущають, та даймо їм жару.

Та й будемо, товаришу, гуляти, гуляти,

Хліб із торби витягати, на камені спати.

Полишили вівчарики в полонині стрижки,

Взяли собі постолики та пішли в опришки.

По високій Чорногорі