Ходять туди пару бочки з Грабівця в опришки.

(Ходили опришки. – с. 70).

Опришок Палейчук, щоб не видати товаришів, на суді говорив: „Знови межи ними жодної не було, де мають зійтися, тільки один одному сказав: „Бувайте здорові, коли пан Бог допоможе, то зійдемося”. Опришки суворо дотримувались дисципліни, навіть рідним не розповідаючи про участь в опришківському русі. Як говорив Палейчук: „Ані його сестра, не знала що за чоловік, ані він не намовляв нікого”. Хоча старий опришки, котрих уже знали по рідних селах як „чорних хлопців” і через те їх могли виказати, додому не являлись роками:

Як ми з дому ся збирали,

Тільки вуса нам сіяли.

Як додому вже й бороди рухнули;

Жінки нас ся відцурали

І нас діти не пізнали.

(Грабовецький В. Ой попід гай зелененький. – с. 50).

Вони переходили на зимівлю у далекі місця, щоб не виявити себе і розвідати нові території для майбутніх походів, а також завербувати нових опришків.

Траплялося, влітку опришки розходилися, а через деякий час сходилися до ватажка, про місцеперебування якого довідувалися у довірених пастухів.

Потрапивши у полон, опришки зазнавали страшних тортур. Але, незважаючи на нестерпні муки, трималися мужньо. Вони не зраджували товаришів і сільських побратимів. „Ой чи пан, чи пропав, раз мати родила” – крилатий вислів полонинських відчайдухів. Як показують судові протоколи на численні запитання опришки відповідали: „не знаю”, ”не чув”, „не був там”. Це ще раз підтверджує, що вони мужньо переносили муки, не видавали побратимів навіть тоді, коли вмирали на тортурах.

Не раз собі нагадаю, куди ми ходили,

Як за нами жандарми мотуззя носили.

Заки мене не в’язали, не знав я муки,

Та як мене ув’язали, посиніли руки.

Та як мене ув’язали новим воловодом,

Та так мене проводили милої городом.

Егей, біла білявочко, стань коло городця,

Та подиви, як поведуть жандарики хлопця,

Закувала зозуленька у лісі на пруті,

Ведуть, ведуть миленького у залізні путі.

Ой били ня жандарми, били ня мадярські,

Пов’язали реміннячко наруки батярські.

Хоть ня бийте, жандарики, хоч відпочивайте,

Бетяр був-им, бетяр буду, хоть не порубайте.

Ой били ня жандарики, били не самого:

Ударили двадцять раз цімбарика мого.

Побили ня жандарики, побили ня дуже,

Та я лежу і думаю, чи перебуду вже.

Ой жандарю, жандарику, ти би-сь не жандарив:

Коби мене відпустили – лиш раз би-м тя вдарив.

Ой цімборко, цімборику, берім собі бучки,

Не дамося, цімборику, ходь жандармів бити,

Та підемо у темницю мало відпочити.

Ой били ня, карували, на муки давали,

Та ще так ня не навчили, як самі гадали.

(Ходили опришки. – с. 99).

Інша народна пісня так описує муки ув’язнених опришків:

Ой! Будете зимувати,

Того літа літувати.

В Станіславі на риночку,

В тяжких дибах в залізочку.

Там будете ночувати,

Там будете дні днювати.

Там будете ночувати,

Будут птиці тіло рвати.

В Станіславі на риночку,

У кайданах в залізочку.

Впали ляхи, всіх забрали,

руки назад пов’язали.

Руки назад пов’язали.

До коней поприпинали.

(Грабовецький В. Ой під гай зелененький. – с. 19 ).

Тут слід згадати і судовий процес над опришком Андрієм Пилип’яком та Андрієм Лавровим. На „добровільних зізнаннях вони говорили мало і суд вирішив передати їх на тортури. Незважаючи на страшні муки (припечення свічами, підтягування з припіканням розпеченим залізом), хлопці не видали опришківських таємниць. Побачивши, що від них вже нічого не домогтися, суд вирішив покарати опришків страшною смертю – живими четвертувати.

З 2 по 24 січня 1754 року проходив судовий процес над наступником Довбуша, Василем Баюраком, у Станіславській фортеці. Його піддано тортурам, а потім засуджено на жорстоку смерть. Польський поет Ф. Карпінський згадував, що перед смертю ватажок Баюрак попросив гірську сопілку, на якій заграв востаннє сумні верховинські дусм. Після цього його тіло було порубано на кілька кусків і розвішано на полях.

У надвірній також жорстоко катували та страчували полонених опришків. Чех Зап ще в 1865 році, їдучи до Микуличина, бачив попри дорогу шибениці на котрих вішано опришків, і оповідає, як їх коло Надвірної нараз вішано сім: поки одного вішають, інші спокійно сиділи на землі, куряси мальку і дожидаючись своєї черги. (Максим’юк М. Пшівська твердина. – Надвірна, 1997. – с. 16).

А коли привели опришку Юру Драгарюка в Коломию до шибениці на страту, як оповідають перекази: “Юра сам підійшов під залізний гак. Очі не дав зав’язати. Сказав: - Хочу гори видіти. – І стратили його”. (ходили опришки – с. 262).

Навіть польські сучасники захоплювалися звитягою опришків: “Люди безприкладної відваги, дичина хвора зухвала, але мужня: кожен з них був би героєм, коли б за шляхетську справу воював... Смерть для них є нічим, коли ворог гине з ними спільно: віддають перевагу навіть смерті перед поганим життям, і воліють радше тверду мураву, аніж м’ке невільне ложе... Вони гинуть весело, без найменшого жалю”... (Грабовецький В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства. –Львів, 1996.- с. 231)

За свідченням польського шляхтича Хмелевича у 1745 році шляхетським військам вдалося оточити загін Павла Орфенюка в селі Довгополі. Опришки Орфенюка стояли на смерть і всі загинули в нерівному бою. Сам Орфенюк “боронився тоді досить міцно, а бачачи, що не витримає та щоб живим не був взятий, ножем мав боротися, а потім його добили” (Там же. –с. 143)

Однак, не раз опришкам вдавалося втекти із-під самої шидинеці. Як оповідають перекази, був один опришок – циган. Разом із Драгового, жив з матір’ю на горі, яка і тепер називається Циганським Домом.

Ходив той циган, панів розбивав. Та раз йому не повелося, піймали бандури. Суд був у Сигаті, але страчувати опришка привезли в Драгове.

Не далеко