Цікаво, що пройшовши добрий вишкіл, опришки, навіть в роках або поранені, могли битися з багато переважаючим ворогом. Наприклад, опришок Куділь з Жаб’я багато років ходив в опришках і був вже таки старим опришком. “Він ходив з Штолов, а як Штолу завісили, то ходив з Левізорчуком. Тоги, як мав ді Левізорчук зробити зраду на легінів-опришків, то в тій ровті постріляли Куділеві ногу ровтарі. Куділь ще сокотив Левізорчука, аби був його убив, але Левізорчук утік. Тоги Куділь пішов у Кременицю та й зимував у Юраша та й там си вигоював... Лише Куділь прийшов отам на Гриневу улогу, а його об скочила ровта. Він не мав, ані пороху, ані куль, порожня була його стрюба, бо в зимі не мав де дістати пороху, ані куль. Ровтарі крикнули: “Мечи зброю!” Він верг. “Мечи ножі, сокиру!” Віе все то пометав, бо гадав, що вни мут гадати, що він не опришок, та й пустє його. Ровта обскочила, зв’язала Куделя, а Куділь сказав: “Ото Коби я був знав отакого, то й ноги би вас відси було не пішло. Я гадав, що вас є біда знат кілько, такий ви тєп зробили, а вас лише шість!” Куділя віддали Герлічці, а він його стратив”. (Калинова сопілка. – с.402)

Самі ж опришки не раз проявляли милосердя до своїх ворогів. Так, коли пушкарі оточили опришка Іванонька Шумилівського, “то хапнув був ще пістоля і пушку та й хотів стріляти. Але, коли уздрів багато народу видів, що нічо не удіє, лиш шкода стріляти невинних, поклав пушку і пістоля на землю коло себе і дався добровільно арештувати і цілком спокійно простяг свої руки до оковання кайданами... Тай отак опришок Іванонько закінчив своє життя на шибениці...” (Калинова сопілка. – с.402)

Опришки були нерозривно зв’язані з селянами, що дуже добре розуміла шляхта. Крім цього, невеличкий смоляцький загін не скрізь міг маневрувати, а опришки несподівано з’являлися у різних кутках Галицького Прикарпаття і Поділля. “Він (Довбуш. – Прим. авт.) знав, що війську, яку б воно не було, маневрувати в горах трудно. Одною удачною засідкою можна військо коли не знищити, то, в усякім разі, сильно розстроїти”. (Хоткевич Г. Довбуш. – с.340)

Шляхта змушена була тримати в більшості сіл групи каральних загонів. Ось чому гетьман Потоцький кинув проти Довбуша кількатисячну армію, окремі відділи якої могли контролювати значну територію, охоплену опришківським рухом.

Численні загони смоляків, що висліджували опришків, не могли завдати Довбушеві вирішального удару. Він прекрасно знав усі стежки і переходи в горах. Намагання шляхти схопити його закінчувалися невдачею. Навпаки, зазнавши тимчасових поразок, Довбуш з новою силою наступав на ворогів.

Сучасник Довбуша, поет Ф. Кар пінський, у спогадах писав: ”Ротмістр Пшелуський з півтораста людьми кільканадцять років за ним (Довбушем) ходив по горах, але не міг йому дати ради, коли навіть горами до Трансильванії (на Угорщині) переходив і там переслідуваний угорським військом ніколи не був спійманий”. (Грабовецький В. Олекса Довбуш. – Львів, 1993).

Гуцули у військових формаціях періоду Австрійського панування,

ХІХ століття.

Потрапивши у владу Австрії 1772 році, Галичина опинилася в інших політичних умовах, ніж була під Польщею. На захоплених землях Австрія зберегла панівне становище польської шляхти, однак закони видавав цісар, а не шляхта, яка вже була обмежена в управлінні державою. Тому для українського селянства настало певне полегшення.

Але запровадження нової військової повинності на початку ХІХ століття – некрутації, групи сприйняли не погано.

„Некрутація – писав Г. Хоткевич, - це була найстрашніша пошесть Гуцульщини. Іти у „вояцьку службу” - це був такий страх, що не один легіник волів би смерті пожити. Взагалі відобрати гуцула від його гір, то се одно, що зв’язаного орла занурити в воду, а рибу пустити літати в повітря. І легіні тікали. В гори ліси, куди очі дивляться і ставав легінь жовнєрочком , - тікав при першій же можливості і ставав дезертиром” (Камінна душа, - Київ, 1981 – с, 92).

Де їдеш, козаче? - Їду воювати.

- А хто тобі буде кучері чесати?

- Кучері розчешуть кулі стальовії,

Голову ізмиють дощі майовії...

- А хто ж тобі буде рани завивати?

- В вишневім садочку дрібний дощик сіє,

Та він з моїх ран кровцю й ізмиє...

- А хто ж тобі буде могилу копати?

- Там у чистім полі гранати ся рвали,

Мені, молодому, могилу копали.

( З гір Карпатських, - Ужгород, 1981. – с. 93).

Та згодом ставлення до військової служби в гуцулів змінилося. Це відзначав у своїх мандрівках С. Вітвицький: „Відомо, що гуцули не мають відрази до виконання звичайної військової повинності, а тому у кожнім селі серед них, хто відслужив у війську є багато підофіцерів. Рядових же досить таки мало. Хто був у гуцульських околицях, певно, помітив, що за пару набоїв швейцарського пороху гуцул готовий до великої послуги.

1851 року на власні очі бачив, як в Кімпалунзі призвело до війська. Серед жовніри були й два брати – близнюки з Кирлібаби на прізвище Бурджуляки. Одного із них прийняли до війська, а другого відправили додому господарювати. Першого брата майор ц. к. Жандармерії п. Герольд пообіцяв узяти до своєї служби. Почувши таке другий брат знову повернувся до комісії, і просить, аби його прийняли на службу і не розлучали з братом. „Коли міг наш дідо за Марії Терези цісареві служити, то і нам не