Піші гуцульські полки: 24 (Коломия), 41 (Чернівці), 85 (Мармаровський Сигіт) були найбільш боєздатними пішими полками австрійської армії. Про них письменник О.Антін Могильницький у своїй поемі „Руси – вояк”пише, що вони голіруч збудували італійські гармати в наполеонівських війнах. У 1815 році Коломийський полк марширував Парижем. Про це так писав відомий поет Юрій Андрухович.

а то ми маршируючи полями та битвами

принесли свої кулі коломийки й ранці

розмальовані шаблями ніби бритвами

світимося наскрізно рана на рані

а то ми серед Парижу табором стали

острови плинуть річкою вальсуй версале

скінчилася війна і вина сім бочок

Сеною плине яворовий листочок

пам’ять, ніби сурму винесемо з бою

сім держав перейдемо виємося чисто

чи ж дійдемо тебе

столице нашого болю

Коломиє писанко, Коломиє місто.

(Екзотичні птахи і рослини. Позії. – Київ, 1991. – с. 40)

А закарпатські гуцули 85 полку відбили камінням італійську атаку на одній горі в 1917 році. (Шанковський Л. Гуцульська воєнна минувшина. – Гуцульщина Торонто № 60 2000 року – с. 19).

В листопаді 1848 року, під час угорської революції в Австрії, гуцули з недовір’ям поставилися до польських і угорських „панів, які бунтують проти цісаря”, вбачаючи в їх можливій перемозі повернення старого гніту. Селяни з запалом відгукнулись на заклик австрійських „крайсгауптманів” формувати озброєні закони, спеціальну селянську оборону, що мала на меті не допустити угорських повстанців до Галичини на об’єднання з повстанськими загонами поляків. Лише Станіславський округ виставив 17810 ополченців.

Сучасник цих подій мемуарист Петро Супницький писав у своїй хроніці: „1848 года велика м’яте в Угорщині в горах здесь були великі варти... Гуули училися муштру і баталії нами муштрував комендант австрійський надпоручник Беєр, ляхи вельмо боялися горян”. (Грабовецький В. Гуцульщина... – с. 131)

„Зоря Галицька” а числі 15 за 1849 рік писала: „В кожному селі, що належить до краєової оборони мусить бути кожний від 20 – 50 літ озброєний і на даний знак має збиратися на визначене місце; у кожному селі є один камандант, а кілька, або кільканадцять сіл мають свого надкаманданта і творять одну одну лярдштурмову округу. До округу Богородчани належить більше як 10 сіл, що можуть поставити більше як 5000 людей. Нині (17 січня 1849 року) посходилися вони всі озброєні в списи й коси і ждуть генерала, що має їх переглянути. Досить значний відділ творять міські хлопці... міський комісар оповідів, що в горах на делятинському гостинці, стоїть, крім лярд штурму, 100 стрільців – гуцулів з гарматою, вилитою нашим Дуткевичем...”

Слід відзначити, що у гуцульських громадах існувала своя система охорони села від різних нападів. Для забезпечення охорони села громадські власті назначали сторожа. Символом сторожа служила спеціальна громадська палиця. В деяких селах – в Явореві, Криворівні та інших на зібранні для цієї мети гроші наймали сторожів. Сторожі не тільки охороняли, вони мали право по тривозі підняти селян; сигналом для тривоги були удари в дзвін. У селі Криво рівня, за даними інформаторів, ще в середні віки з цією метою 0запалювалася смола в котлі, встановленому на горі, а в селі Шепіт Вижницького району використовувалась трембіта. (Гуцульщина, - Київ, 1987 – с.225).

В числі „Зорі Галицької” 26 січня 1849 року дається опис селянського війська у Богородчанах. „На прямому крилі установилося поверх 3000 гуцулів з рушницями через плачі, на маленьких гірських конях. Коло них утавлено 600 піших гуцулів і підгір’яними крісами та стрільбами. Далі стояло три ряди до 8 тисяч селян, поділених на громади. На лівому крилі установилося біля 400 кінних селян з рівнин, озброєних у коси і списи. Головну увагу звертала на себе гармата на синьо – жовтій ляреті з обслугою, одіту в сині кабати з жовтими верхами” (Когутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано – Франківськ, 1993. – с.40). Галицька інтелігенція старалася надати цій офіційній організації національний характер і під час дефіляди хор ополченців співав торішній народний гімн „Мир вам браття” і народну пісню „Марширують шваліжери, щаслива їм дорога” (Історія українського війська. Львів - 1992 – с. 290).

Кожне село висилало до округу центру одного або двох ордонансів для принесення наказів, що в кожному селі була варта, яка незнайомих питала за паспортами, що від самої границі, від села до села, розставлені стовпи тривоги, обвиті смолою та живицею. Як ворог наближався, запалювали стовпи, а озброєні селяни збиралися призначених місцях.

Селянське ополчення було тільки напіввійськовою організацією, одначе з початком 1849 року українці почали організовувати уже регулярний військовий полк руських добровольців, які формально отримали назву „руські стрільці” організовано їх в допомогу монархії проти угорської революції, одначе думали про них як про національну самооборону, а при сприятливій нагоді - і зародок національної армії.

1 січня 1849 року Головна руська Рада видала відповідний наклик до українського населення в Галичині і разом з наученнями розіслала до окружних рад і деканів. У Львові почала діяти „Комісія для утворення полку добровольців”, яка