До 6 квітня 1849 року до війська зголосилося 3460 добровольців. Генеральна команда у Львові приділила на командування українських старшин і вислала їх формувати сотні в окружних містах – в Бережанах, Коломиї, Станіславі, Стрию, і Самборі.

З 3460 добровольців було вибрано тільки 1410 і створено з них курінь з шістьома сотнями, під проводом майора Ватерфліта. Старшинський карпус творили українців. Для Станіславської сотні було призначено поручника Радакевича.

Ініціатори проектували для стрільців народний одяг: „гарно зроблений короткий гірський стрічок з руськонародніми, синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходачки і крисань, до того ташка і ремінь з ладівницею”. Але пізніше стрільці дістали інший мундир і шапка синя складна з великим дашком і жовтим обшиттям: кабат червоний зі стоячим Ковніром з синім обрамуванням і синіми „рогалетками” на раменах, з одним рядом золотих ґудзиків; на кабаті ремінь у поясі і ремені, що перехрещувалияс на плечах вибивані бляшками, штани сині з жовтими лямпасами; поверх короткий сірак зі синім обрамуванням, синіми петлями та ґудзиками; звичайні черевики; зброя –карабін і довгий багнет. Офіцери мали довгі шаблі”. (Історія українського війська. – Львів, 1992. – с. 290).

Представники Ради заходилися формувати другий курінь. Однак це стривожило нового галицького губернатора, великого польського дідича Агенора Голуховського, який у листі до Ради міністрів 28 квітня 1849 року писав: „Вважаю надто сміливим, а навіть небезпечним для держави кроком, щоби без потреби дозволити на помноження корпусу, що був би наче збройною репрезентацією народу”. (Велика історія України. – Віннігер, 1948. – с. 690). Формування нових військових підрозділів було припинено.

6 вересня 1849 року курінь вирушив в напрямі Кошиць, але у воєнних операціях він не взяв участі, бо московські війська, які поспішили на допомогу Австрії, перемогли угорські війська. Курінь тільки допомагав при замиренні краю і вже 3 січня 1850 року був у поворотній дорозі з Угорщини. 26 січня 1850 року „Зоря Галицька” принесла вістку, що курінь роз’язано. Всіх звільнених добровольців забрали потім примусово до регулярного австрійського війська. Однак полк руських стрільців відродив забуті традиції українського війська, був попередником Українських Січових Стрільців. (Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. – Івано-Франківськ, 1993. – с. 41).

Однак розбурхані революційною стихією 1848 року не збиралися коритися австрійській владі. Так Жаб’євський громадський писар, який користувався великим авторитетом у селі, коли рознеслася вістка про нову конституцію та громадське самоуправління, зібрав громаду і оголосив, - що тепер від цісаря прийшла вільність, що громада буде сама в собі”, тобто сама буде створювати собі законодавства, по якому сама буде і судити, і нікому не буде підпорядковуватись, крім самого цісаря. Громада сама управлялась протягом року, поки в село не була направлена військова каральна експедиція. (Гуцульщина, - київ, 1987. – с. 224).

Слід відзначити, що під час угорської революції багато закарпатців опинилося по той бік барикад. З наших земляків прославилися тоді в боях Андейкович, Федір Дудинський та силач Лавришин.

Одного разу керівник угорських повстанців Кошут поїхав у Дебрецен, де була штаб-квартира повстанців. І от під час огляду війська Кошут звернув увагу на високого, плечистого чоловіка, Михайла Бачинського.

Пізніше Кошутові не раз доводилося чути про славні бойові заслуги Бачинського. Перед усім військом було зачитано наказ, що піхотинець Михайло Бачинський отримав звання поручика і переходить у розпорядження правителя для особливих доручень.

Звісно, що таку подію не можна було відсвяткувати. Бачинський влаштував вечір, куди запросив усіх своїх побратимів.

І раз лише на вечір без усякого запрошення увірвався один гусар – відомий хвалько і причепа. Почав висміювати піхотинців. Але став силач Бачинський і пропонує хвалькові:

- А сядь-но лише на свою конину, і я подивлюся, чи ти справді виглядаєш на гусара.

Той сів, Бачинський підійшов до коня і підняв того разом з гусаром.

- Ось яка тобі ціна! – покепкував Бачинський. – Хіба ти разом із своєю шкапою вартий піхотинця?

Хвалько був зганьблений і під сміх друзів Бачинського чим дуже погнав геть свого коня.

А про силу Михайла Бачинського ще довго говорили і чудувалися з неї. (Легенди нашого краю. – Ужгород, 1972. – с. 184).