В торговий день у Воловому він гуляв по крамницях. А по тім крейдою написав на брамі жандармівської казарми: „Тут був Ілька Липей”. Ще й дату написав. Скоро на те прибуло з цілої околиці багато жандармів. Одна така розвідка в Величині зайшла до корчми. Там собі попивали два чоловіки. Жандарми почали з ними розмовляти про Липея. Якраз тоді повз корчму пройшов барабанщик і став оголошувати про винагороду тим хто зловить Липея. До барабанщика вийшли жандарми. Тим часом двоє розплатились і пішли задніми дверима, залишивши записку на столі: „З Липеєм попиваєте і Липня шукаєте...”
Опришок Андрій Чайківський теж робив з поліцією різні фокуси. „Пише в Городенку на постерунок лист, що завтра в тій годині попри поліцію буде проходити Чайківський, або його зловили – і дістануть гроші. Поліція вже від ранку так кожного пасе, так чатує, а Чайківського нема.
Через день дістають другого листа, що він проходив, перебраний на маляра, віз тачку, а в тачці відро з вапном, щітки, мішок дрантивий, і сам Андрій був обтрасканий, а кашкет мав надвоє передертий. Комендант хапається за голову, бо дійсно такий був, але уваги не звернули, що Чайківський.
Другого дня роблять на нього облаву по всьому повіту, а він сидить у поліції на стриху. Заспокояться трохи – він злазить звідти і пише їм записку на пам’ятку: „Дякую, що переховали мене самі від себе”.
Роблять нову облаву по цілому воєводству, а Чайківський переберться за жінку й у Станіславі кури продає. Таку ціну заправить, що ніхто негоден курки купити. Але підходить до нього комендант Станіславської поліції – він за півдарма курку йому продасть. Той принесе додому, почне кухарка скубати, а під крилом записка: „Дурню, ти купив цю курку в Чайківського, за котрим шукаєш”. Уже та курка не лізла панові в горло. (Ходили опришки. – с. 291).
Одного разу послав Чайківський до пана записку, що він прийде до нього. Пан приготувався, викликав жандармів. До будинку пана під’їхала карета і в ній священик. Священика прийняли привітно, пригощали. Коли священик поїхав, біля будинку побачили записку. Це був Чайківський. (там же. – с. 293).
Чеські жандарми ніяк не могли зловити Миколу Шугая. І додумались до такого: закрили у тюрму вітця, матір і жінку його, щоб так заставити його увидітися з рідними і там заарештувати.
Заходить до судді на другий день якийсь панок і дуже ввічливо просить: - Я пишу в газеті, і хотів би видіти родичів Шугая, щоб потім написати про них. Наказав суддя пустити пана в темницю до ???? . Коли той йшов, то файно подякував судді.
А надвечір суддя дістав поштою невелику цидулку, де було написано: „Дякую пане суддя, що пустили мене увидіти рідних, Микола Шугай”. (Ходили опришки. – с. 271).
Микола не раз так: хоче – піде в ресторан, лише файно одягнеться і бороду наклеїть, щоб його не впізнали. (Ходили опришки. – с. 271).
Вирішив якось Шугай помститись лісникові за знущання з колочавських людей. А лісник боявся вже сам ходити по лісу і прикликав дванадцять жандармів, аби його стерегли. Шугай був хитрий. Він переодягся в одежу вівчаря, прийшов до тих жандармів і каже: - Я оце тепер видів Шугая. Тут недалеко, на поляні сидить. – Веди нас до нього! – Як увидить вас у жандармській одежі, то втече. Най цей, що в єгерській формі, іде зі мною, а ви ідіть позаду.
Як пішов лісник із тим „вівчарем”, так більше й не вернувся. (Ходили опришки. – с. 271).
„Ніколи не говори з товаришем у лісі, бо бук і смерека тпки мають вуха, очі і рот та й можуть тебе зрадити. Якщо говориш, то говори на полі, поле тебе не зрадить.” – казали опришки. То означало, що у лісі бійко говорити тому, бо поза смерекою або буком може стояти змій чоловік, все видіти та чути, а потім зрадити цілу тайну – й готова біда. Тому прості люди знали: „Увидиш опришка – мовчи, бо коли щось скажеш, то погано походиш”.
Так могли навіть влаштувати тій людині випробування – чи не зрадить їх.
Один чоловік, родом із Рахова, ішов на ярмарок. А вби скоро обернутися пішов через ліс. Іде й бачить на полянці хлопці, з топірцями, пістолями. Сидять і гостяться. Чоловік відразу зрозумів, що то опришки. Піскочили два до нього: куди та чого?
Вислухали його – нічого йому не зробили. Лише попросили поклястися на пістолеті, що нікому про них не скаже. Поклявся чоловік і пішов собі далі. Через якийсь час йде навстріч вівчар. Дивиться чоловік і місце знайоме, лише не може пригадати, де його видів.
Чи не видів ти десь хлопців – несу їм курити?
Не видів.
А не чув, щоб хтось говорив, співав?
Не чув.
А хлопці не лише пили, але й співали. Та чоловік знав: увидиш опришків – мовчи, бо коли щось скажеш, то погано походиш. І чоловік в один бік, а вівчар – у другий.
Вертається чоловік із ярмарку тією ж дорогою. Дивиться: опришки на старому місці. Прикликали його, налляли погарчик горівки:
Пий за наше здоров’я!
Пригощав його той самий вівчар, котрого вранці зустрічав на пішнику.
Добре, – каже, – що можеш язик за зубами держати!
(Ходили опришки. – с. 98).
Сам Довбуш застерігав ще малого Палія Шекерика: „Дивись, аби тебе не кортіло іти в опришки,