Переважно, опришки ходили на грабунки малими ватагами. А про старих легендарних опришків, або ж борців, народні перекази оповідають, що вони діяли поодинці. Це були велети, богатирі. Головач мав голову, як гелетку, в день з’їдав ялівку і випивав бочку вина. Таким же був Білоголовий. Обоє воювали з турками, перемогли вороже військо завдяки своїй силі і невразливості.

Пізніший період опришківства народні перекази змальовують більш реально. Опришки діють невеликими загонами, як правило, називається цифра дванадцять. Збираються в умовному місці, обирають ватага. До нього були особливі вимоги. Три роки старий ватажок придивлявся до Пинті і, лише побачивши, що парубок „розумний, добре стріляє, скоро бігає”, призначає його замість себе капітаном. Довбуша призначили ватажком після того, як ніхто з втікачів від панської неволі не зміг витягнути зарубану ним у колоду опришківську бартку.

Так воно й було в дійсності. Опришківські загони були чисельно невеликими. Загін Михайла Носаля у 1648 році складався з семи „списаків”. З Довбушем у 1738 році було всього п’ять чоловік –його брат Іван, два брати Дранки з села Дори, Смикайло і Семен Ігнатюк із села Порогів. Степан Калиняк здійснював напади на шляхту в 1762 році з загоном у складі восьми чоловік. Загін Івана Вередюка, що діяв на Прикарпатті у 40-х роках ХІХ століття, спочатку складався також із восьми чоловік. Щоправда, іноді для нападу об’єднувалося кілька загонів. Опришківська ватага Пинті та Пискливого у 1704 році налічувала вісімдесят шість відчайдухів. Весною 1742 року до Довбуша на гору Стіг зійшлося сорок два воїни-опришки. Іван Бойчук напав на Болехів і захопив його в ніч з 5 на 6 липня 1759 року з тридцять трьома опришками. (Ходили опришки. – с. 13).

Невелика кількість учасників нападів була вигідною опришкам. Вони мали змогу швидко рухатися, несподівано переноситися з одного місця на інше, легко і надійно переховуватися. Отже, сила опришків полягала не в кількісному складі загону, а в його бойовому дусі, вмілому оперативному керівництві. Адже ватаг мусів думати як загону прошмигнути непомітно попід носом у королівського війська і різних панських винюхачів, як знайти найліпший спосіб, щоб захопити зненацька панський маєток і не втратити при тім жодного зі своїх хлопців, а потому зникнути, щоб і сліду найменшого не зосталось. І найголовніше – не зазнати невдачі, бо тоді за одним махом пропаде вся слава і влада над опришками. Партизанська тактика боротьби – несподіваність, конспіративність і блискавичність наступів – була запорукою успіху. Ця своєрідна опришківська тактика в гірських умовах робила „чорних хлопців” невловимим і грізним противником шляхти. З’являючись у різних місцях майже одночасно, загін створював враження колосальної сили.

Ой чи много, Довбу щуку, маєш товариства? –

Як у гаю зеленому букового листя!

„Одразу загриміло ім’я Довбуша в гірських околицях. Напади, один другого сміливіші, один другого удачніший, посипалися як з мішка. І число їх, і територія розповсюдження попросту лякали. Здавалося, що сей розбійник може бути в один час в багатьох місцях одразу... Ясінь – у глибоких горахна угорській границі, а Перегінське де? Сама подорож туди густо заселеними околицями вже була небезпечною, але молодий ватажко, видимо, не знав небезпек і нікого й нічого не боявся. Перелітав з місця на місце й лякав бистротою своїх пересувань.

Сьогодні оповідають про грабіж в Уторпах, завтра в Товкачику, післязавтра в Добротові, далі в Устерках – і сиплються, сиплються назви за назвами, пострах нападає на околицю... Такі штуки можна показувати хіба з залізними ногами, зрештою в опришків таки й були залізні ноги.” (Хоткевич Г. Олекса Довбуш. – Київ, 1990. – с. 229,392).

Крім того, вміли ходити опришки „як коти на пушках, так вони в постолах тихцем впадали на вартових ”. (Смольський Г. Олекса Довбуш. – Львів, 1991. Літопис Червоної калини № 3).

Раз один купець, довідавшись про опришківський перехід на Чорній ріці між Косовом і Жаб’єм, наймив тридцять смоляків і зробив там засідку на Довбуша. На той час опришки верталися з Яблунова. Лиш опришки перейшли річку, як смоляни нараз почали їх обстрілювати згори. Кинулися опришки назад до річки, а з того берега теж стріляють смоляки. Дванадцять опришків полягло. Та Довбуш добре знаючи гори, зумів вивести решту хлопців з-під обстрілу і вони опинилися на скалах – вище тих смоляків. А як вийшли вони на скали, Довбуш наказав обстрілювати з трьох боків смоляків. Опришки, щоб нагнати страху ще й кричали: „Тримайтеся, братчики! Зараз вам поможемо!”. Так, ніби це нові опришки в поміч поприходили, а Довбуш лишився коло річки. І не мали смоляни тікати. Трохи всіх не вбили опришки. А купця того зловили і до Олекси привели. (Качковський Л. Довбушева пісня. – Київ, 1990. – с. 190).

Не дарма говорили опришки: „На долах оден вартує, як оден, а то й ніц не вартує. А у нас оден може вартувати за десіт, за дваціт люда”. (Хоткевич Г. Олекса Довбуш).

Ой кувала зозулиця коло того бовта.

„Утікайте, легіники, йде за вами ровта”.

„Та хіба то, хлопці, ровта – то чотири люди.

Ой танцюйте, легіники, бо нич нам