Танцювали та співали, з корчми не тікали,

Ой бо тоті легіники такий гонор мали.

У кожного два пістолі, у кожного бартка,

Та нич би їм не зробила така мала вартаю

(Ходили опришки. – с. 98).

Якось заарештували були в селі Колочава жандарми шістьох людей, які не сплатили порцію. Назавтра мали їх везти машиною у Хустську тюрму.

Довідався про це Шугай. До Волового йшов цілу ніч, добрався аж під ранок. За селом сховався за вербами і чекає. А набоїв у нього не було – всього один патрон. Коли показалася машина – вистрілив у переднє колесо. Підняв у руці карабін і вийшов на дорогу. Жандарам не треба було говорити, що перед ними шугай, - розбіглися, як би їх вітер здув.

Випустив Микола арештантів.

ідіть собі додому та не будьте більше вівцями, - сказав їм на прощання. (Ходили опришки. – с. 274).

Бувало, як нападуть на який двір або пестунок, то одні об скочать двір навколо, аби хто не вибіг і не дав знати, що напали опришки, решта вбігала в браму. Одні ставали на варті біля брами, а другі бігли в покої. Як котрий панок або слуга показувався на дворі чи в покої, то опришки лиш на нього крикнуть: „Лицем до землі, повішенику!”. Опришки на то мусили кричати так, бо боялися, аби їх хто не спаскудив із пістолета. (Флояра, Косів, 1999).

Тут слід ще додати, що крик є добрим способом зосередження і викиду внутрішньої енергії. Підібраний за висотою, інтонацією і силою, він здатен дуже сильно подіяти на того, проти кого використовується: налякати, „відключити” до знепритомленого стану і навіть, як стверджують легенди, убити. (Тарас А. Воины-тени, - Минск, 1999. – с. 47).

Зброю опришки використовували рідко –діяли погрозами. Вбивали хіба заради помсти чи ж самозахисту. Одне з народних оповідань розповідає про попа, який знаючи чуйність опришків, напередодні нападу Довбуша на його обістя зібрав до себе дітей і цим відвернув пограбування: народний месник як побачив попадю у великому гурті дітей, то не те щоби грабувати, а, навпаки, дав чорноризцеві гроші на прожиття. Справжні опришки ненавиділи розбій: „Ще за Довбуша були окремі групи збуїв, які теж називалися опришками. Але то були не справжні опришки, які за народ, хоч і казали, що вони „довбушівці”. То були справжні збуї, розбійники. Їх Довбуш ненавидів, як і панів”. (Ходили опришки. – с. 14). Адже стихія розбійництва в загонах повсталих підривала довір’я до них селянства – цієї вікової опори опришківства.

Селянство бачило в опришках своїх захисників. „А Довбуш і його побратими Довбущуки, - бо так називали всіх ворохобників – бунтарів, які в той час родилися, як гриби по дощеві, - серед бідноти здобували собі великої слави, а між панами і багачами наводили чимало страху. В кожному підозрілому селянинові пани вбачали не когось іншого, а самого Довбуша”. (Легенди Карпат. – Ужгород, 1968. – с. 54)

Архівні документи свідчать, що не раз селяни ходили на скаргу до опришків: у 1673 році біднота містечка Заболотова прикликала на покуття молдавського ватажка Бордюка – про причини цього в одному з тогочасних документів сказано так: „Не можучи стерпіти пригнічення і, коли жодного іншого заходу не могли знайти, піддалися під опіку опришка молдавської провінції Бордюка”; так само у 1704 році біднота міста Косова запросила для помсти над лихварем Гедалієм опришків на чолі з Пинтею і Пискливим.

Оповідачі підкреслюють, що опришки відібране у панів – майно, худобу, гроші – роздавали бідним. Архівні документи засвідчують: Іван Баб’як із загону Нестора забрав у пана Севастіана в селі Лозовій шість волів, яких затим подарував убогій жінці з села Рожнятова; в 1689 році опришки напали на великий купецький караван, частину здобутих товарів роздали невільникам, які йшли з цим караваном; у 1921 році Микола Шугай дав бідному єврею 500 крон. (тим же. – с. 15).

“Опришки обграбують, а як з укутаються, то тоді крикнуть на слуг, слуги позапрягають коней у вози. Опришки упають усе на вози – та й самі у поле!

Доки пани спам’ятаються, опришки уже далеко. Як не стане дороги, щоб можна тікати возами, то опришки повибирають усе з возів та й гайда! Тільки тікають далі. А якби на них напала ровта, то ставали й боронилися. Бо вони знали, що для них все одно. Чи загинуть від кулі ворога, чи як зловлять зависнути на шибениці. Але опришки воліли гинути від кулі ворога, ніж піддаватися і гинути на шибениці. Через те було дуже бійко ставати з опришками до вогню, бо опришки мусили боронитися страшно завзято. Як котрого опришка ворог так скалічив, що йому нема уже життя, то опришки не лишали товариша ворогам, лише мусили його добивати. Про це навіть сам поранений просив”. (Флояра. – Косів, 1999).

Опришки, бувало, грабують за горою, а як там зробиться про них велика поголоска і почнуть їх ловити, то підуть тоді на грабунки у Волощину.

“Ой Олексо, ти тату наш,

Порадь, тату, нині ще нас:

Ци нам іти в Угорщину?

Ци нам іти в Волощину?”

“Не йдіть, хлопці, в Угорщину,

В Угорщині лихі люди,

Там вам, хлопці, лихо буде.

А йдіть, хлопці, в Волощину,

Там є, хлопці, добрі люди,

Ой добре там і вам буде”.

(Грабовецький В. Ой понад гай... – Ів. – Франківськ, 2000).

А як і Волощини почнуть їх ловити, то вони ідуть тоді