Після нападів і походів опришки мусили на якийсь час розпорошуватися по всіх гірських запарках, щезати. Щезали – немовби за планом, Довбуш та його легіні – по горах, в усіх напрямах. Один про одного не знав де перебуває. Якби навіть пощастило мадярській чи польській ровті продертися до Чорногорки, то не знайшли б і сліду опришків. І не знали б, де їх шукати. Довбуш перемінював свої оселі так, що ніхто нічого про нього не відав. Пересиджував під Писаним Каменем або на Синцях, у печерах, що звалися “довбушанками”, або під Петросом, чи в Горганах – у скелях та сховах вершини, яка відтоді має назву Довбушанка. І в багатьох інших місцях. (Він ценз С. Про Довбуша молоденького... – Гуцульщина № 55. Торонто).

Для проникнення в заборонену зону опришки користувалися різними тактичними прийомами, серед яких найважливішими були наступні три: вибір найслабшої ланки в системі охорони, вибір найсприятливішого моменту, відвернення уваги охорони. Вважалося, наприклад, що найкращий час для прокладання – це безмісячна, туманна, дощова або вітряна ніч, особливо весною і літом, коли сон у людей найміцніший. Увагу відволікали влаштовуючи підпал, якийсь шум в місці, далекому від того, де мали би іти опришки.

Цікавим видається план Довбуша на богородчанську фортецю в 1744 році. Вона була огорджена високим муром із стрільцями. Група вояків жила всередині мурів. Це виявила розвідка. Довбуш наказав приготувати драбини. Цієї ночі опришки спали біля Солотвина. Раннім-ранком прийшли під Богородчани. А перед тим, за попередньою домовленістю з пастухами, великим і дужим бараном під живіт прив’язали по одному невеликому на зріст і худенькому гуцулику-опришку. Отару затримали аж до вечірніх сутінків, аби ніхто з панських стражників не догледів непроханих. Опустився перекидний міст і барани, що перебували у стаді овець, затягли разом з собою на територію замку сміливцв-опришків. Там вони звільнилися від шнурків і чекали настання темряви. Усі, затаївши дихання, чекали на умовний звук пугача. (Молот В. Сповідь “невмирущого”. – Львів, 2004. – с. 18). Перших вартових прибрали без шуму. Однак один задзвонив у дзвін тривоги. Та частина опришків уже була на подвір’ї. Один з них вже навіть устиг відчинити браму. Скоро обеззброїли решту вояків. Пана вбили, а палату спалили. Все відбулося із швидкістю блискавки. Опришки, непомітно, як прийшли, так і зникли, забравши пістолі і шаблі.

Довбуш сподівався погоні і тому розділив свою ватагу на дві частини. Одну під командою Івана Бойчука, послав у бік Микуличина. Мала руйнувати маєтки панів і лихварів, палити корчми, сіяти страх серед шляхти. Сам із своєю частиною зайшов аж під Болеві до села Гошова.(Гуцульщина. №38, Торонто, 1995).

А одного разу Довбуш наказав легеням збити дарабу і на той дарабі заїхав аж у самі Кути. Була темна ніч. Довбуш зайшов тихцем під темницю, сторожу пов’язав і всіх в’язнів із темниці випустив на волю. (Ломацький М. З Гуцульщини. – Лондон, 1956. – с. 136).

В легенді, записаній в Космачі, розповсюдається, що одного разу Довбуш подався із своїми опришками до Болехова. “Там був оден склеп – такий, що жодні опришки не могли си дістати до него, - з дубельтовими замісними дверими. Протів тих дверей було трохи горовато. Там на місті були навожені дуби. Він узвив четверо коліс і заставив вісадити дуби на четверо коліс. На передних колесах пустили свижін на перед дуби і привьизали ланцами, відвели колеса з тим дубом далеко від дверий і розгоном ударили у залізні двері два рази. За другим разом отворили, пустили замки і все поломили. Відтак взьили, кілько треба, та й що бідували (змогли. – Прим. Авт.) і понесли в гори і поховали.” (Гуцульщина, № 17, 1989. – Торонто. – с. 7-8).

Там, де опришки не могли здобути міцний замок чи укріплену фортецю, вони виходили зі скрутного становища за допомогою кмітливості, винахідливості й хитрості. Підступивши під місто Турку в 1744 році, Довбуш не здобув фортецю, але вимагав сплати контрибуції від міської шляхти і лихварів у визначеніми ним місці. Для цього він написав картку і виставив вночі на кию перед брамою. А коли Довбуш відступав з-під Турки, за ним погнався в погоню загін полковника Пшелуського, який прибув з Переросля на допомогу пану Калиновському. Втікаючи, Довбуш вирішив перехитрити погоню, тому недалеко від Маняви він несподівано завернув вліво і тим таки обдурив переслідувачів – пустив їх наперед. Поки Пшелуський продовжував погоню за опришками, вночі запалав ватрами Перерісль, даючи знак смолякам, де зараз варто шукати Довбушевих хлопців. (Качковський Л. Довбушева пісня. – Київ, 1990. – с. 18).

А в 1740 році об’явившись під стінами важкодоступної фортеці в Косові Довбуш послав у шляхетський двір рушницю на знак вимоги викупу. Це підтверджує немало переказів.

Один з них доносить до нас звістку, що Олекса Довбуш не раз приходив на Замкову гору в Косові і звідти кидав на ринок, який вирував під горою, бартку. Міські багачі тут же збирали гроші і несли їх опришкам. Але хто хоче за так віддавати своє добро? От і косівським лихварям і багачам здалась опришківська данина обтяжливою, і вони, коли в місті