Про хитрість Довбуша Розповідають ще перекази. Коло Болехова, в Гошеві, була церква, біля якої мешкав священик. Недалеко знаходився двір заможного шляхтича Гошовського. Довбуш намагався здобути цей двір. Але шляхтич був обережний і готовий до відсічі. Він навіть спіймав декількох опришків. Тоді ватажок переказав священикові, аби той у визначений день злагодив вечерю на 30 хлопців, “бо як тільки сонце зайде, загостить Довбуш на попівство”. Священик дав знати про це шляхтечу, і той озброїв двірську залогу, взяв на допомогу ще декілька десятків панцирних із коронної хоругви і зробив засідку біля церкви. Довбуш напав не на священика, а на залишений без залоги шляхетський двір, розігнав залишених слуг, взяв багату здобич, підпалив двір у чотирьох кінцях і відійшов у гори. По заграві розгадав шляхтич хитрість опришка, прибіг додому гасити вогонь, а Довбуш тим часом засів у священика до замовленої вечері.

Одному панові Довбуш написав, що прийде до нього. Написав усе: якого числа і о котрій годині прийде. Той пан закликав військо, і воно його остерігало в той день, як мав прийти Довбуш. А Довбуш перебрався на шляхтича. Приходить з чемоданом в руці, і вартові пускають його, бо він сказав, що є другом цього пана. Ввійшов Довбуш до покоїв і сказав панові, що тікає від розбійника Довбуша, який надіслав йому листа, що буде в нього і забере всі гроші. Довбуш попросив, щоб пан сховав його гроші разом із своїми. Пан погодився, сказав що в такому випадку може сховати. Довбуш тільки й чекав, щоб пан показав, де його гроші. Далі втягнув ліворвер і, направивши його на пана, сказав, що він є Довбуш. Пан напудився, а Довбуш каже, щоб запхав голову в кухню. Пан послухався. Довбуш поставив йому на шию яйце і сказав, що тільки рушиться, то буде вбитий, бо це бомба. Тоді його чемодан з грішми узяв, а свій, порожній, лишив. Вийшов з покоїв, вартові віддали йому честь, і він пішов собі. Пан тихо сидів, а потім став кричати, але поворухнутися не смів. (Ходили опришки. –с. 166).

С. Він ценз писав: „Легенди приносять предивні описи багатьох вдалих походів Довбушевих по скарби. Були вони щораз сміливіші. Щораз більші за розмірами, щораз далі сягали. І завжди викликав Довбуш подив переможною силою, відвагою і вигадкою.

Але ні що не може зрівнятися з походом на Золоту Баню – оборнний замок на підгір’ї Карпат, побудований на скелі, був обведений муром у десять метрів завтовшки й у стільки ж заввишки, оточений ровом. Розвідні залізні мости завжди були підняті. Брам, удень і вночі зачинених, стерегли варти. Так само охоронялися брами в середині замку, та й перед дверима кожної будівлі стояли вартові. За переказом, це укріплення належало княжій родині Баторії чи їх спадкоємцям.

Саме таким замком хотів доконче заволодіти Довбуш.

Тож рушили опришки горами поленицькими, і в лісах букових, на угорському подвір’ї, недалеко Бані, чекали в ярах, аж настане день свята в замку. Довбуш прип’яв бороду, переодягнувся за жебрака, й пішли разом з дідом Бойчуком наперед, крутячись отак коло замку, ніби два старці, бідаки, що чекають милостині. Дід описував йому докладно розпланування міста та замку. А коли настав урочистий день, коли містечко закипіло людьми, коли було спущено мости й відчинено брами, і виїхав весільний поїзд, тоді Довбуш саме четвертий – із Зміїнським, Рахівським і Джемигою – ускочив кінно на міст, густо палячи з пістолів. Зупинивши карету, кожен згріб котрусь із значних осіб. Перекинули бранців на своїх коней, миттю зв’язали, водночас скидаючи з коней охорону. Зміїнський кричав, погрожуючи, що в разі опру заложники загинуть на місці. Довбуш показав свою силу – силу ведмедя і спритність рисі. По двоє осіб, нараз стягаючи з коней і кидаючи на землю, давав в’язати Джемизі. Коли стріляли в нього пістолі, Довбуш посміхався. І тільки рукою було змахне, ніби мух проганяє. А коли хтось цілився в нього довше, подивиться пильно, кине коротке: „найте” пістоль вислизав із рук стрільцеві. Видно було тепер, що його кулі не беруть, і що вміє замовляти зброю. І далі гнався вперд, заслоняючи собою товаришів.

Отак блискавично очистили головний міст і прожогом кинулися за брами. А водночас, на відгомін пострілів, з усіх боків на мости влетіли опришки на конях, без упину палячи з рушниць та пістолів. Страшне замішання і страх паралізували захисників замку.

Довбуш, ускочивши на замок, наказав підняти мости. Частину опришків залишили поза фортецею – аби грабували й тримали в покорі містечко. Довбуш наказав усім, кого перестрів із залоги, надати ниць і, миттю зв’язавши, віддав їх легеням Джемиги.

Коли вже опанували замок, наказав Довбуш вантажити золото на коней. Коли пролунав Довбушів ріг, понад сто коней, навантажених золотом, рухаючись, полонинським звичаєм, один за одним, рушили спущеним мостом. Всю залогу замку залишили спутаною. Замкнули брами,