пошкодили мости. І вже по хвилині опинилися опришки в лісах. Потім розділилися й різними дорогами пустилися в бік Чорногорки. Мчали, як завше, без перепочинку. Де тільки могли перемінювали коней. У горах Руськополянських чекали на них уже опришки Чорногорки зі свіжими кіньми. Бо Довбуш, не кажучи нікому ані слова, вирядив з дороги посланця по решту легінів. Перевантажили золото і, доки погоня з Бані встигла вирушити, була вже під Чорногорою.
Пани ж розіслали гінців до всіх північно-східних замків та кругів мадярських. Підняли на ноги загони війська та гайдуків. Погоня гналася щодуху. Спочатку вводило їх в оману тільки те, що сліди опришків розбігалися в різні боки. Але потім стало ще гірше, бо опришки, де тільки могли, перебиралися дном потоків та річок. І сліди пропадали. Погоня вперлася у пустку”. (Вінценз С. Про Довбуша молоденького... – Гуцульщина № 55-56, Торонто, 1999).
Тут слід відзначити, що не замінимим помічником опришків в походах був гуцульський кінь. З ним взагалі тісно пов’язане життя гуцулів. За деякими переказами від коня пішла: назва „гуцули”. „А що всі вони вже гуцкалисі, гуцикалися, гуцалисі на коніх, то за ними жартома викрикували: „Гуцули! Гуцкани! Гуцаки!”. Найбільше таке викрикували дітлахи, дівки і парубки. Та це було замало їм, і вони ще й проказували співанку;
Гуц, гуц, гуцули на сиві кобилі,
Один їхав на фостику, а другий – на гриві”.
(Гуцульський календар. 2005. – Верховина. – с. 103).
Перша письмова згадка про гуцульського коня датується початком XVIII століття. У творі Дорогостайського „Гіппіка” („Конярство”) про нього пишуть: „спокійний, але б’є боляче”. Точно сказати, звідки взявся гуцульський коник, неможливо. „Він існував постійно разом з тими людьми, які тут живуть, - каже кандидат господарських наук Мирон Петришин. – У нього, очевидно, є кров і скіфських коней, і монгольських, і все, що сюди доходило. Таким методом народної селекції утворилася порода практично універсальних коней. Адже в Карпатах жодна інша просто не придатна для використання”.
В австрійській армії навіть існував регламент з використання гуцульського коня: під сідлом і з навантаженням він повинен був пройти до ста кілометрів по тяжкій гірській місцевості, а для пари норма становила – 2 тонни 700 кілограмів по гірському маршруту відстанню у 40 кілометрів. (Гуцульський календар. 2005. – Верховина. – с. 91).
У великій нагоді ставали гуцульські коні і ватажку опришків Івану Бойчуку. Одного разу він вертався з опришками після нападу на Болехів. „Чують, а за ними військо в погоню йде. Виїхали вони за місто, гет за горбок, та й дали коні перекувати. Поприбивали підкови навпаки. Їдуть потому вперед, а коні сліди лишають назад. Вийшли люди, шукають слідів, підкови показують назад, туди й вони поїхали”. (Калинова сопілка. – с. 393).
Надійнішими помічниками опришків була темнота.
Вже за гори місяць зайшов, зорі зорями,
Ішов Довбуш з опришками, тихо розмовляли.
(Ходили опришки. – с. 20).
Вони відмінно знали її сильні і слабкі сторони. Пам’ятали, наприклад, про те, що в суцільній темряві навіть слабке світло різко знижує чутливість нічного зору, тому охоронці, що сидять біля вогню і насторожено вглядаються в темряву, бачать в ній дуже мало. Самі опришки по цій же причині уникали дивитись на світло або робили це тільки одним оком, щільно заплющивши друге. Знаючи, що людська шкіра має властивість виділятися в темноті, опришки як ми вже згадували, вимащували руки і обличчя в темний колір. Діючи вночі, вони старалися рухатися так, щоб їхні фігури не виділялися на фоні більш світлих ділянок. Пересуватися мусили опришки безшумно і непомітно, використовуючи кожну складку місцевості, місцеві предмети і прикриття, не зачіпаючи зброєю оточуючі предмети. Враховували опришки властивість маскування своєї діяльності, тому при виборі напрямку руху враховували можливість природного знищення або не залишення слідів. Наприклад, на кам’янистій стежці, в проточній воді, гальці, ділянках завалених хмизом, сліди руху опришків були не видні або зникали через декілька хвилин.
Одягнені у все чорне, з вимащеним лицем, „чорні хлопці” намагалися злитися з навколишнім середовищем. Подовгу зберігаючи нерухомість де-небудь в якійсь схованці, або утворюючи одне ціле зі скелею, що вимальовувалось на фоні нічного неба, ховаючись серед листя, а то і на відкритій зі всіх боків місцевості, опришки могли дуже довго залишатись непоміченими, хоч і видимими. „Не так вже й приховують, вопришки, аби котрий-будь їм міг знайти. Може, де сік разів ти будеш іти попри них, а не спостережеш”, - написав Г. Хоткевич (Довбуш. – с. 293).
Наприклад, легенда розповідає, що за знущання над людьми Довбуш вирішив покарати пана Янута у Горошівцях. „Але й пан не дрімав. Маєток свій так укріпив, що й миша не прослизне туди непоміченою. День і ніч на мурах сновигали озброєні вартові, день і ніч сурмили тривогу. А Довбуш засів собі у печері на Козубі. Придивляється до панських витребеньок і думає, який би то спосіб знайти, щоб скарати пана”. (Легенди Карпат. – Ужгород, 1968. – с. 42).
Знання суті природних явищ, давало можливість опришкам використовувати їх в своїх цілях. Наприклад, чим густіший туман, сим сильніший вітер або дощ, тим більше шансів, що всі сидять під дахом і не висунуться на двір. Не даремно і в пісні про Довбуша співається, що опришк и саме в негоду ходять:
Ой ви, хлопці, бігом, бігом,
Западає стежка снігом!
Щоби Кути не минути.
До Косова повернути.
Крім того, снігопад замітає всі сліди,