Для непомітного проникнення до ворога опришки вибирали таку ніч, коли на небі була суцільна темінь. При організації підпалу важливо було врахувати напрям і силу вітру, ступінь вологості повітря, будинків і рослин, можливість дощу. Іншими словами, треба було вміти прогнозувати погоду за народними прикметами. Важливим було для опришків і знання повадок тварин, що давало можливість використовувати їх в своїх інтересах без особливих затрат часу і сил. Крім того, дуже важливо вміти читати сліди тварин для подачі умовних сигналів (наприклад, крику сови, квакання жаби), для нагнітання атмосфери страху (відомо, що коні лякаються вовчого виття, а на людей воно діє гнітюче). Ще простіше - залишати за собою сліди спеціально підготовленими звірячими лапами. (Тарас А. Воины-тени. – с. 59).

І. Ольбрахт пише про Миколу Шугая: „Може до своїх скарбів над пропасти на Сухарі, якої навіть не знають його найблизші приятелі, до якої не підходить він ніколи інакше , лиш на оленячих копитах, щоб не залишати людських слідів за собою”. А ще переказ оповідає, що ходив Шугай у підкованих бокончах – тому й напали якось на його слід жандарми. Довели їх сліди в один смерічник серед поля, обставили той смерічник та й радуються: - Тепер Шугаю звідси живому не вийти

Але й в смерічник бояться заходити. Почали жандарми гулюкати на Шугая, як на звіра:

Здавайся, Шугаю, бо тут тобі смерть!

На той крик із смерічника виліз... ведмідь, а стріляти в ведмедів заборонялося. Тому жандарми дозволили звірові почалапкати через поле до лісу

Егей! Тепер ловіть мене в лісі, - крикнув Шугай, знявши з себе ведмежу шкуру. (Ходили опришки. – с. 275).

Іван Ферган з Коло чави ще стверджував, що Микола Шугай „носив чудно помиті постоли: з переду дзюбок і ззаду дзюбок – щоб жандарми не розуміли, в якій бік пішов”. (там же. – с. 10).

Були випадки, коли опришкам доводилося ховатися у воді. В цих випадках вони використовували очерети для дихання під водою. Таким способом, наприклад, врятувався опришок Ілько Липей. „Відтяв очеретину, заліз у воду з головою і скрізь неї дихав. Жандарми прийшли на берег і ламають собі голову, де міг дітися розбійник. Обдивили берег, кущі коло берега. Та й вернулися ні з чим. А Ілько Лепей виліз із води, висушив собі одіж та пішов далі.” (Легенди нашого краю. – Ужгород, 1972 – с. 200). Інколи замість очеретини могли використати люльку для куріння з довгим прямим чубуком, або довгу сопілку. І люлька і сопілка здавалась абсолютно не винними і нічим не вказували ни якість потаємні помисли їхніх власників.

Розповідаючи про інші уміння опришків, слід відзначити їхню воєнно – польову медицину. Уміти зупинити кровотечу, накласти шину на зламану кінцівку, подолати больовий шок, справитися з лихоманкою, залікувати опік, укус чи удар, виготовити протиотруту – все це треба було уміти робити кожному з них. Однак в ті часи необхідними медичними заняттями та вміннями володіти майже всі люди, що жили в умовах дикої природи. Лікарів – то ж тоді не було, кожен по неволі був собі лікарем. (Тарас А. Воины-тени. – с. 59)

Як пише З. Болтарович: „В карпатському як і в інших гірських народів, певними знаряддями в ділянці народної хірургії володіли, як правило, ватаги, старші вівчарі, в обов’язок яких входило дбати про здоров’я пастухів, які ціле літо проводили на полонинах та лікувати в разі потреби худобу. Вони вміли розрізняти і лікувати вивихи і переломи, оскільки травми такого характеру були тут досить частими явищами, як у людей так і у тварин”. (Народна медицина українців, - ст. 39).

Широко використовувалися при лікуванні різних хворіб трави. В Карпатському регіоні універсальністю діяння наділяли високогірні полонинські рослини – тирлич жовтий, і тирлич хрещатий, арніку, мох ісландський, стародуб альпійський, радіалу, та деякі інші.

Тирлич жовтий, званий у Карпатах „гінсурою”, „джинжурою”, пили у виді відвару кореня при захворюваннях шлунку, печінки. Легеневих хворобах, ревматизмі, недокрів’ї, ним лікували гнійні рани. Джинжура і зараз вживається на Гуцульщині. З її кореня роблять апетитний чай, джинжурове вино.

При багатьох захворюваннях гуцули вживали арніку, радіолу – золотий корінь, мох ісландський – „грань”, „границя”, стародуб альпійський – „змієвона”. Арніку, наприклад, добре відому в медицині як ранозагоюючий засіб, горяни застосовували при захворюваннях шлунково-кишечних, нервових, бронхіальній астмі тощо.

Мох ісландський був відомий як засіб загальноізцілюючий, що посилює апетит, лікує легеневі недуги.

Однак особливо цінило гуцульське населення змієвону. Про її чудову міць ходили легенди. Вважали, що рослина ця, тонкий змієподібний корінь якої, тікає коли копаючи не покласти біля неї окрайця хліба, здатна лікувати сорок недуг, і серед них тяжкі захворювання нервової системи. У верховинському районі спиртовий настій вживали навіть для натирання при паралічах.

Крім рослин універсальної дії цілий ряд рослинних засобів вживався для лікування хвороб, пов’язаних з одним хворим органом. (Болтарович З. Народна медицина України. – ст. 91-92).

Відмінне знання законів природи, добре розуміння психології людей і тварин, точний розрахунок, холоднокрів’я,