Районом діяльності опришків, зрозуміло, були Карпатські гори.

Чорногора – рідна мати,

Не дай же нам погибати

співали опришки. Тут вони заготовляли харчі, зброю і проводили вільний час. Скелясті, неприступні, вкриті непрохідними хащами вони стали надійним притулком опришків. Проникнути сюди міг лише той, хто добре знав місцевість. Саме шляхта змушена була визнати: „Викоринити з грунту” опришків через „гори і недоступні місця без допомоги жителів попутського краю дуже важко і майже неможливо”. (Грабовецький В. Олекса Довбуш. – Львів, 1993).

Буковина зеленіє – спробуйте і мити

Ой піду я в Буковину, у зелену гущу,

А там я ся зарубая – нікого не пущу.

(Ходили опришки. – ст. 71).

М. Ломацький писав „не було такої руки яка б могла досягнути опришків у горах. Було багато таких місць, коли сонце ніколи, відколи стоїть світ, не зазирало. Не можна туди було не залізти, ні передертись...

Ні доріг не плаїв, ні стежок туди не було. А як були то такі, що лише опришки їх знали”. (З Гуцульщини. – ст. 136).

Діяльність Довбуша на Підгір’ї не могла проходити успішно без попередньої розвідки і вивченя місцевості. Відомості про нові райони дій готували учасники загону. Всюди, де з’явилися опришки, селяни допомагали їм чим могли, вказували яких панів карати, переховували опришків і показували їм зручні підходи до об’єктів нападів.

Бо куди ми лиш бували,

нігде зради не видали.

(Грабовецький В. Ой по під гай зелененький... – ст.. 62).

Селяни радо і гостинно приймали у своїх хатах опришків. Довбуш скрізь мав спільників. Всюди також мав вуха – як казали. Де б не впало якесь неприязне слово – відразу ж мав слово – відразу ж воно доходило до вух Довбушевих. Тоді раптом несподівано вигулькнув немов із-під землі котрийсь з опришків, або й зринав сам Довбуш. Й міг показати чи принаді добре – таки налякати зрадника. (Вінценз С. Про Довбуша молоденького... Гуцульщина, Торонто, № 55, 1999). „Багачі більше мовчать бо тут таке: скажеш щось не так на того Довбуша – а хтось з той бідароти почує, перекаже опришкам у Чорногору і чикай у ночі чорних хлопців, та щей червлений когутик запіє тобі попід стріху”. (Качковський Л. Довбушева пісня, - ст. 37).

Про опришка Товканця Федора теж говорили. Що мав у кожному селі своїх людей одним давав гроші других гостив. (Ходили опришки – ст. 290).

Кожен мав для зв’язку з опришками свій знак. Для одних це був постріл з рушниці, для інших – свист. Коли ватажок опришків Проць Туманюк сказав, „що треба скликати опришків та й порадитися. За пару годин було чути крізь голосні фуркання в жмені: угу, угу! А до вечора вже багато опришків збіглися до Туман юка”. (Ходили опришки. – ст. 227). Слід відзначити. Що в опришків, взагалі, була добре розвинена система таємних повідомлень за допомогою знаків. Як писав Г. Хоткевич: „де була яка печера, де була яка глибока долина між скалами, він (Довбуш -Прим. Авт.) всюди вилазив усюди поставив свої знаки..., щоб по них знайти це місце в друге. У нього виробилася ціла система знаків. Камінь, звичайний камінь лежить серед моху, а для Олекси це вже знак. Передряпнута глибоко кора смереки, зломана певним способом гілка мало того. Коло основних знаків Олекса додумався ставити менші, контрольовані. Великий знак може бути порушений, зіпсований – тоді менш помітний контрольний зоставить показання в силі”. (О. Довбуш, Київ. – ст. 170).

В окремих селах Довбуш підтримував зв’язки не з одним – двома, а з групою селян, навіть з усією громадою. У 1744 році в одному із шляхетських донесень повідомлялось: „всі селяни села Стовпчатого в порозумінні і союзі з опришками”. (Грабовецький В. Олекса Довбуш). „Довбуш не потребував мати ні агентів, ні шпіонив все селянство одразу записалося до нього в агентуру: і поведуть, і розкажуть, і покажуть куди пройти коли, безпечніше написати. Стануть самі на сторожу й то з усіх боків. Коли часом Олекса помилує поміщика й не підпалить – підпалять самі, а потім лицемірно б’ють у дзвони прибігають гасити вже тоді як уже все згоріло”. (Хоткевич Г. Довбуш, - ст. 237). Подекуди Довбуша підтримували представники дрібної шляхти.

Шляхтич Суський який з солдатами полював на опришків, коли просив космацьких людей повести його на полонини, то вони „лише не хотіли, фле свідомо відвели шляхтеча і солдат в інше місце, а за той час попередили опришків”. Окупаційна влада робила все, щоб поставити край народним виступам: священики з Амвонів посилали на голови опришків прокляття, управителі маєтків забороняли без дозволу покидати села, пушкарі не даремно оберегали панські обістя, влаштовували азартні лови „лісових хлопців”, кати залякували непокірних нелюдськими муками і шибеницями. Та нічого немогли вдіяти. Гинули одні опришки – на ті стежки, котрими вони ходили, ступали інші. Віку лицарям гір вкорочували простудні та інфекційні хвороби, рани, зрадницькі кулі, мотузки катів. Більшість народних месників гинули в молодому віці. Інколи смоляки завдавали опришкам відчутних ударів. Та навіть після найжорстокішої сутички загін не розпадався, а розпочинав боротьбу в іншому місці. Довбуш умів своєчасно уникнути небезпеки і ухилитися від розгрому навіть тоді, коли смолякам здавалося, ніби опришки повністю оточені. Це пояснюється, що насамперед тим, що опришки мали чудову мережу розвідків серед селян і вівчарів на