Долівка в хаті була глинобитною, кожного ранку госпо-диня змащувала її намоченою у воді з попелом ганчіркою, пі-сля опалення піч теж змащували.

Біля стіни коло печі в долівку забивали чотири кілки, на які ставились обтесані поперечки, а зверху настелялися дошки, що й правили за постіль. Біля стін на грубих ковбанках влаштовувались лавиці і стели, на стінах - полиці. Над постіллю до стелі прикріплювалась довга планка-жердка, яка служила вішалкою для одягу, веріт, ліжників тощо. В хаті іще стояла скриня, де зберігався святковий одяг, великі ящи-ки-сусіки для зберігання зерна і т.п. Оце й буди переважно всі меблі тодішньої хати. Треба зауважити, що все тоді роби-лось без жодного залізного цвяха.

На відвойованих у лісу піскових грунтах липівчани роз-почали свою нову хліборобську історію. Надзвичайно трудно було орати кам’янисту, густо переплетену корінням зрубаних дерев, землю, навіть з допомогою сильних волів. Землю також обробляли примітивно: дерев’яною лопатою, розпушували моти-кою. В основному тут майже три століття побутувала вирубно-вогнева система землеробства. [8]

Основними сільськогосподарськими культурами були: яре жито, овес, просо, ячмінь, льон, коноплі, з городини - цибуля, часник, капуста, а через кліматичні умови дуже рідко садили горох, квасолю, буряки.

Полонина-верховина з вітром говорила,

Якби її виорати, жито би родила.

Ой у полі криниченька, а в поле, а в поле,

Коло тої криниченьки дівчина льон поле. [9]

Врожайність щойно вироблених полів була дуже низькою. Тому без розвитку тваринництва, особливе вівчарства, життя тут було б ще більш сутужним, або й неможливим. Селяни роз-водили велику регату худобу, овець, свиней, свійську птицю, у великій пошані буди воли. Свійські тварини, як говориться, годували і одягали людей, були основним товаром для продажу та обміну на ярмарках м. Долини, що було повітовим містом до 1939 року, а пізніше - Рожнятова. Тому тваринництво ста-ло провідною галуззю сільського господарства. [3]

Житнє і вівсяне зерно мололи на муку і крупу на ручних жорнах, просо впихали (товкли) у ступі. Основною їжею були кулеша, чир, каша, вареники, молоко, сир, спеціально приго-товлений будз, сироватка, пекли житні і вівсяні коржі (вів-сяники), хліб був рідкісним гостем у селянській хаті, м’яса теж буде обмаль. Немалим додатком до селянських страв були дари лісу: гриби, ягоди, горіхи. Немало липівчан жило впроголодь, доказом чого є липовицькі коломийки:

Не дивуйтесь, люди добрі, ще я зголодженнй,

Бо я сербав цілу зиму чирок неріджений.

Ой вівчарю-вівчарику, дай ми будза їсти,

Та ти прийду на полудне на струночку сісти.

Ой вівчарі-вівчарику, дай жентиці пити,

Та ти прийду на полудне овечок доїти. [9]

Дещо для життя людей давало полювання та рибальство. Липовицькі мисливці вміло ставили тенета, добре знали пова-дки звірів, знали лісові таємниці, буди добрими стрільцями. Дещо із цих знань збереглась і дотепер.

Із шкіри, льону, вовни липівчани виготовляли одяг: со-рочки, холошні (штани), димки (спідниці), сіряки, бунди, кожухи, шапки, хустки, чепці, запаски, крайки (пояси), ходаки, онучі, верети, волоки, тобто всі ті елементи одягу, що ста-новили бойківську ношу. Полотно і сукно жінки ткали самі на простих кроснах, пізніше на ткацьких верстатах. Дівчата і молодиці довгими зимовими вечорами пряли вовну, лляне та ко-нопляне повісмо, вишивали. Особливо розмаїтою вишивкою відзначався жіночий одяг, чоловічі сорочки. Доповненням чолові-чого одягу була шкіряна торбинка, яка висіла на ремінці через плече. В ній носили кресало, кремінь, ніж. Торбинка зве-рху оздоблювалась копитцями дикого козла.[4]

Як розповідають старожили В.А.Дранчук і М.М.Лютак, для зберігання продуктів, зерна, приготовлення їжі не вистачало посуду, особливе мало було металевого і череп’яного. Тому багато що робилось із дерева: діжки, бочки, коновки, корита, кухлі-кубашки, черпаки, миски, ложки тощо. Деякі господарі не мали навіть і дерев’яних мисок, тому видовбували їх подо-бу в столі чи лавці, куди висипали кулешу чи іншу страву. Коновками носили воду, молоко, сироватку, на більші віддалі їх брали на коромисла, вони ж були основним посудом на поло-нині. Щоб вимити коновку на полонині, потрібна була гаряча вода, тому застосовували так званий камінь-зварівник, який спочатку розпікали на ватрі, а потім опускали його всереди-ну посудини, валивши перед тим води, яка закипала. Подібним же способом виварювали і одяг в дузі. Для цього брали широку діжку, одяг ставили довкола її стінок, а розпечений камінь клали посередині і постійно слідкували, щоб він не торкався одягу. [2]

В цілому село жиле на основі власного виробництва. Тут панувало так зване натуральне господарство, характерне в епоху феодалізму, а частково й капіталізму.

Поселення було звідусіль оточене могутньою, віковою зеленою пущею. Вовки, рисі, ведмеді, дикі свині завдавали чимало клопоту жителям села. Хижаки нападали на свійську ху-добу та людей, а особливо небезпечними ставали вночі, і не так просто було вберегти на подвір’ї пса від голодних сіроманців. На ніч, як правило, на одвірок вхідних дверей чіпляли борону залізними зубцями назовні, щоб у хату не міг залі-зти ведмідь. Особливо тривожно і незатишно почували себе на полонині вівчарі-пастухи; хижаків відлякували великими вог-нищами, пострілами з самопалів. Поодинці і без зброї в гори насмілювався виходити далеко не кожен. [3]

Як розказує жителька села О.Д.Коржан, на горі Скит в давнину ведмідь побив скотарів, а жінка, яка тут була, від-просилася. Також розповідають, що в давнину одна молодиця із фамілії Лютаків скотарила недалеко від села і залишилась ночувати в колибі біля кошари. Пораючись біля коновок, вона почула незвичайний шум і пронизливе блеяння овець в кошарі, схопила камінь-зварівник і канула з