Семен Петрович (народився у 1861 році) своїм мозолем і кмітливістю укріпив своє господарство. Він постійно вирощував овець та волів і продавав у довколишніх селах. Одного разу, продавши воли го-сподарю з Нижнього Струтина та не одержавши всієї суми за них, С.Дранчук із своїм покупцем засіли в сільській корчмі і вели суперечку про доплату за волів. Не витримавши вперто-сті господаря, липівчанин вигукнув: "Ги-и, а плитє ти гоєче! Та я через гроші не буду стрілєтисі як Рудольф". В запалі суперечки ніхто і не помітив, що поряд сидять "довгі вуха" цісаря в особі таємного агенти поліції, який сфабрикував до-нос на С.Дранчука. За образу цісарської сім'ї суд виніс "спра-ведливий" вирок - смертну кару. На щастя, батько попередньо узнав, яке нещастя його спіткало і не давався в руки жандар-ма. Більше року він переховувався поза домом. І тільки з до-помогою земляка Д.І.Савчина знайшов адвоката аж у Кракові, який взявся допомогти потерпілому. [4]
У Кракові, куди жандарми привезли О.Дранчука, відбувся судовий перегляд справи і, завдяки доброму захисту підсуд-ного найнятим адвокатом, його оправдали. Правда, адвокат майже повністю "з'їв" здобуте тяжкою працею господарство.[4]
Національна дискримінація українців особливо проявля-лась в галузі освіти. (У 1680 році на Прикарпатті нарахову-валось тільки 489 загальноосвітніх шкіл, в яких навчалось 58648 учнів. На відкриття нових шкіл власті йшли дуже нео-хоче, невистачало українських вчителів і коштів. Тому сіль-ські громади, домагаючись відкриття шкіл, за свої кровні споруджували шкільні приміщення. [20 c. 111]
(В кінці XIX століття в Липовиці кілька років працював вчитель із Грабова. Громада наймала для нього квартиру, в якій він жив і навчав дітей. Однак, учнів було дуже мало і вчитель приїжджав на уроки не систематично. [26 c. 4]
Немало господарів усвідомлювали значення освіти і ста-рались забезпечити навчання своїх дітей, тим більше, коли бачили їхню допитливість і здібності. Але вся система австрійсько-польської адміністрації була на перешкоді розвитку вищої і середньої освіти серед українців.
Серед юнаків Липовиці, які домоглись дещо вищого осві-тнього рівня і прислужились своїм землякам, варто відзначи-ти М.Ю.Лютака та Д.І.Савчина (1866-1344 рр.). Досить пока-зовим з цього приводу є життя і діяльність Д.І.Савчина, який був обдарованою і жадібною до знань дитиною. Одержавши у грабівського вчителя початкову освіту, Дмитро продовжував навчання у гімназіального професора Станіслава Левицького, що жив на пенсії в с. Ясень і мав тут своє господарство. Платив за навчання Д.Савчин різноманітною роботою по господарству вчителя. Провчившись 8 років, юнак одержав документ про гімназіальну освіту і хотів далі продовжувати навчання. Він поїхав у Львів із думкою про навчання в університеті. Тут Д.Савчии, освоївшись, став членом реакційного москво-фільського Товариства Качковського, а до університету пос-тупити не вдалось, бо не було грошей. Юнак, щоб вчитися, до-мігся виїзду в Росію, а саме в Київ. Алє й тут фортуна не була прихильною до нього. Нічого не міг зарадити обдарова-ному липівчанинові Я.Голоацький, з яким Д.Савчин познайо-мився і був, у нього на квартирі. Член "Руської Трійці" дав йому на дорогу 5 карбованців і юнак щасливо повернувся додому.
Австрійські власті підозрювали Д.Савчина в антидержа-вній діяльності і скоро забрали на цісарську службу. Служив він чотири роки при кавалерії у місті Граці. Однак не дослу-жив до офіцерського звання через те, що був українцем. Пове-рнувшись в село, Д.Савчин почав працювати писарем в громад-ському уряді га виконував обов'язки церковного дяка.
В кінці першого десятиліття XX століття громада спромоглася збудувати шкільне приміщення і 16 березня 1909 року відбулось відкриття школи. Школа сула спочатку двокласною, а потім чотирикласною. Основними предметами в школі була по-льська мова, історія Польщі. Учнів у школі було 10-15 чоло -вік, а під час зимових хуртовин і сильних морозів іще менше. Через нестачу одягу, особливо взуття, багато дітей взимку рі-дко ходили в школу. [27 c. 4]
Були поодинокі батьки, які мало цінували роль освіти, вважали її новою панською примхою і до навчання своїх дітей ставились байдуже. Інерція такого відношення продовжувалась і в подальші часи.
Отже, Д.І.Савчин став першим вчителем в новій школі, су-міщаючи іще дві посади. Він дуже любив творчість Т.Г.Шевчен-ка і пропагував її серед односельчан, учнів школи, навіть у своїх вчинках та зовнішності старався наслідувати Великого Кобзаря. Добре знаючи польську та німецьку мови і деякі тон-кощі юриспруденції, він часто успішно захищав у суді права та інтереси своїх земляків від несправедливих посягань повітової та вищої влади, за що неодноразово діставав попередження адміністрації. [21 c. 4]
Та хоч і тернистим був шлях соціально-економічного і ду-ховного поступу села, його зупинила перша світова війна (1914-1918 рр.). На війну буди мобілізовані всі боєздатні чоловіки.
Ой гуляйте, легіники, більше не будете,
Прийшла карта від цісаря - на війну підете. [9]
В результаті вдалих операцій 1914 року росіяни розбили австрійські війська і вступили в Карпати. Російські солдати, серед них донські козаки, стали на постій в Липовиці, їхнє ставлення до українців було добрим ("Прийшли москалі - був хліб на столі"). Біля воєнних кухонь вистроювалась довга чер-га голодної дітлашні, щоб дістати миску наваристого м'ясного супу. На початку І915 року село стало ареною кривавих боїв. Верху села по горах Яворинка, Сигліс, Микучин, Перещіп і далі лабіринтом загороджень із колючого дроту, тисячами гар-мат, польовими окопами і дикунками наїжачилась австрійська лінія фронту, а через село, кого околиці і далі напружилась вогненна змія російських укріплень. З одчайдушним гуком: "Форвертс ! За цісаря,