В І921 році на горі Сигліс паслась худоба К.Ю.Лютака, яка часто кочувала у лісовому темею під доглядом пастуха. Однієї ночі на тварин напав могутній ведмідь-„в'їсник” старий ведмідь, що живиться м'ясом забитих ним диких і свійсь-ких тварин. Та в обороні худоби став здоровенний бугай. Ве-дмідь вчепився йому за загривок і переляканий бик понісся із страшною ношею вниз гори. Провізшись близько півтора кі-лометра, володар гір таки повалив тварину і заїв. [8]

В урочищі Розкільці відбувся ще більш драматичний поєдикок між велетнем-ведмедем і вожаком свійської худоби. Потужним зусиллям бугая притиснув клишоногого до товстого сто-вбура і після довгої боротьби задавив його. Але страшна на-пруга і поранення коштували життя і захисникові стада. [10]

Вночі люди не відходили далеко від села, але якщо була велика потреба йти дальше, то брали із собою "стрільбу" (во-гнепальну зброю) або переважно "лушницю" (дерев'яний смоло-скип, обв'язаний витками або дротом пучок довгих смерекових скіпок). Така лушниця врятувала життя В.Д.Дранчуку, який ішов осінньої ночі на Чуту, де в кошарі ночувала худоба. "Гіньба" (зграя) вовків мало не від села почала "пасти" про-хожого. Чим ближче він був до мети, тим настирливішими і зу-хвалішими ставали сіроманці. Допомагала тільки запалена луш-ниця, якою розмахував і не давав до себе доступу. На підході до колиби сірі розбійники зовсім знахабніли: кидались під но-ги, щоб збити на землю, не боялись і горячого факела. Коли було зовсім слизько, липівчанин рвонув бігти, що тільки міг і остатками лушниці забарабанив по бляшаній покрівлі колиби.

Вовки на мить загаялись і це дало змогу йому сховатись в хатині. [6]

Це лише кілька маленьких оповідок (а їх чимало), написаних на основі повідомлень безпосередніх учасників подій, їх рідних або очевидців. В них звучить переможи їсть людсько-го винахідливого розуму. І чим ближче до наших днів, тим у відношенні людини до природи але більше проглядає споживацтво, безсердечне і безгосподарне ставлення до її могутньої і життєдайної, але такої незахищеної, краси.

Напівголодне існування багатьох липівчаи гнало їх на сезонні роботи під час жнив. Їхали переважно в Жидачівський повіт, де жали за 10-12 сніп у місцевих дідичів (поміщиків).

Тягар податків, низька заробітна плата і високі ціни на товари стимулювали трудову діяльність селян.

Значно зросло поголів'я коней (60 пар) та волів (84 па-ри) - етапом на 1939 рік. У землеробстві утвердилась двопі-льна, а подекуди і трипільна система. Зросли врожаї картоплі та городини. Діє садівництво залишалось в зачатковому стані. Дещо покращилось ковальство (коваль Я.Маєр - поляк), столяр-на справа, ткацтво, кушнірство. Значний внесок у розвиток столярної справи зробив В.А.Дранчук, який першим почав виро-бництво механічних куделей, столярних верстатів, меблів. [29 c.4]

Іду, мамко, до столяра

Скриню заказати,

отіла бим співаночки

До неї складати. [9]

Як і давніше, село разом з прилеглими угіддями було об-несено суцільною загорожею із ворин, яка рятувала картоплю та овес від "гостювання" диких свиней.

Основою кругозору селян і далі були релігійні вірування, густо переплетені залишками прадавніх культів природи. В по-буті липівчан велику роль відігравали магічні ритуали і дійства, замовляння, заклинання, які нібито мали оберегти від впливу злих сил. Збереглось багато переказів про людей, які буцімто знались із таємничими силами, були власниками "до-мового", "красенького", „нечистої сикли”". Численні розповіді про відунів, знахарів, примівників, градобурників і тих, що могли "наслати блуд", мали "лихе" око і т.п., оточені ореолом таємниці і боязні.

Збереглось багато оповідей про випадки втручання неві-домих сил у життя людей, як і про таємничі знання та зв'яз-ки окремих липівчан з такими силами.

Так, іще за Австрії, до хати Ю.Сеніва (Каптоли) вбіг слуга (молотив перед тим у стодолі) і з переляку ледве по-яснив, що з горища щось викидує колеса від воза та інше на-чиння. Господар вспокоїв хлопця і сказав, щоб не звертав уваги, бо хто це поскидав, той і на місце положить. Госпо-дар вийшов на місце події, а за кілька хвилин і слуга - все вже було в порядку. [5]

Іншого разу, коли господар косив недалеко від хати, до нього прибігли сусідські парубки і розказали, що всю його худобу хтось повисаджував на горище і вонша там реве з пере-ляку, як несамовита. Сенів сказав поважно: "Не бійтеся, хло-пці, хто її туди витягнув, той і поверне на місце". Коли ж хлопці повернулись із господарем, вся худоба вже була в ста-йні припнута до ясел. [5]

Після смерті Ю.Сеніва його дочка Марія (померла в 50-х роках у 90 років) іще в середньому віці втратила чоловіка і була не проти нового заміжжя. Був на приміті і новий обра-нець, лиш трохи старший від неї, теж удівець. Він прихильним оком і собі накидав на звабливу моторну молодицю. Та на пере-шкоді новому подружньому союзу стояла рідна сестра цього вді-вця. Одного разу вона вчинила безпідставну сварку із М.Ю.Се-нів. Марія сваритись не любила і на кінець перепалки вигук-нула: "Іди ліпше додому і подивисі, що діти роблять !". Свар-лива сестра по дорозі додому відчула, що в неї