Дивний випадок стався перед вівчарями на горі Аршиця. Одним із вівчарів був слуга із села Ріпне, якого звали Хвила. Був серед пастухів П.М.Горблянський (Смолій), липівчанин, який повчився лікувати від укусів гадюк у Хвили. До вівчарів прийшли господарі овець і серед них Хвилин ґазда із Суходола.

Між Хвилею і господарем почалась сварка і слуга одержав доб-рого стусана, від якого впав на землю. Слуга підвівся і мо-вив: "Нічого, нічого ! То тобі так не минеться !". Стояла погідна сонячна днина, ніде ні хмаринки. І раптом із-за Се-редньої (вершина на Аршиці) надійшла невелика біла хмарка, загриміло. Знову блиснуло і вражений блискавицею Хвилин во-рог снопом звалився на траву. Трохи покрапало і знову сонце пестило землю з бездонної блакиті неба. Паралізовані страхом люди трохи очуняли і кинулись рятувати потерпілого. Слуга розраяв присутніх, що ніякої допомоги не треба; він скоро сам прийде до тями. І дійсно господар відкрив очі, звівся на ноги, деякий час відчував певне запаморочення. Та потім все пройшло. Слуга щасливо відслужив свій строк і з доброю оп-латою повернувся в рідне село. [12]

В.Дранчук (Кульпич) не відзначався особливою працьови-тістю, але мав, як то кажуть, "лихе" око, міг „наслати блуд”. Так, на одному весіллі він попросив перегінських музикантів заграти дідові. Та музиканти відмовили, бо поспішали в Перегінське на слідуюче весілля. Юрко вповів: „Ідіть, ідіть, ви сі вернете !” Хлопці проблукали горами цілу ніч, аж над ра-нком зійшли до Суходола, а потім вернулись на весілля в Липо-вицю і таки заграли дідові. Довго блукала горами з торбою му-ки на плечах одна липівчанка, яка в клині порушила чергу і змолола скоріше від Дранчука. Були й інші потерпілі подібним чином. [4]

Бувальщини про різноманітні „фіглі” липовицьких „барабашок” та загадкові можливості і вміння окремих селян ще й те-пер досить численні в Липовиці.

Відомий етнограф початку XX століття Ю.Швейдер писав, що гірське населення над Лімницею живе в наче якійсь зачаро-ваній країні..., у світі примар, духів, чарів, відьом. При відсутності наукових знань малограмотний липівчании губився в цьому химерному плетиві і ще більше відчував своє безсилля перед навколишнім, часто таких непривітним світом. Та в ціло-му у релігійності селян переважала зовнішня обрядова сторона. В селі ніколи не було релігійних фанатиків і сектавтів. [29 c. 4]

Нальотом містики була оточена сільська медицина. Сіль-ські костоправи (І.О.Вінтоняк та ін.) були в немалій пошані в односельчан. Липівчани середнього і старшого віку пам'ятають П.М.Горблянського (Смолія), який вмів приваблювати га-дюк, лікував людей і тварин від їх укусів, плазуни жили в його хаті. Хто не жив у злагоді з Горянським, зазнавав нашестя гадюк і мусів його благати, щоб відізвав "підлеглих". [3]

Варто відзначити, що вміння і знання відунів та знаха-рів вимагали суворого режиму життя, абсолютної тверезості, тримались в строгій секретності. При відсутності кваліфікованої медичної допомоги народна медицина, яка включала еле-менти психотерапії і навіювання, безумовно містила багато раціональних засобів допомоги недужим, позаяк і сучасна наука не завжди спроможна розібратись в таємницях народного лікування, як і в можливостях людської психіки і волі.

До речі, виклик до хворого рожнятівського лікаря Сабата коштував тоді 120-150 злотих (вартість корови).

Вікові звичаєві традиції при підтримці релігійних норм регулювали і сімейне життя. Слово батька в сім'ї було зако-ном, хоча дещо й обмежувало права жінки-матері. Батьки пере-важно вирішували питання про одруження дітей. На думку моло-дих, поклик їхнього серця зважали не завжди. Шлюбний вік ді-вчат починався в 14-15 років. Громада і церква оберігали мо-ральні основи сім'ї. Подружня невірність діставала загальний осуд, ще в більшій неславі були дівчата-покритки. Хлопець, що зганьбив дівчину, відбував у церкві під час відправи спе-ціальну покуту і потім мусів з цією дівчиною одружитися. [2]

За віруванням липівчан вагітна („груба”) жінка мала до-тримуватись певних застережень; не задивлятись на людей із фізичними вадами, взагалі "поганих" людей, не повинна лая-тись, сердитись, бо це могло б погано позначитись на фізич-ному розвитку і вдачі дитини.

Багато обрядів було пов'язано із народженням дитини.

В цілому, хоч народні обряди і містили в собі немало містичного та забобонного, мали практично-раціональний ха-рактер, були своєрідними оберегами морального і фізичного здоров'я.

Важливим чинником в додержанні приписів людської поряд-ності була повага до старших. Старший мав право робити зауваження молоді і дітям. Батьки стежили, щоб їхні діти не хо-дили на весілля, вечорниці, не гуляли вечором по селу тощо. При порушенні морально-звичаєвих норм сільська управа виносила досить суворі вироки, за виконання яких відали присяжня. Священик у свою чергу під час відправи картав винних за їх непорядні вчинки.

Трудовий одноманітний ритм села порушували релігійні свята, весіяля, похорони. До початку XX століття основними музичними інструментами в селі були сопілка, флоєла (флояра), дуда, джоломійка, бубон, дримба. Багатші господарі наймали музикантів в Парегінському та Дубі. Першими липовицькими скрипачами і цимбалістами були К.Д.Чоповськкй, В.М.Горблянський, П.П.Вашків, Ф.С.Коржин, які дали поштовх розвитку троїстої музики. Основним танцем на весіллі тоді були коломийки. [21]

Ой підемо на весілля, там де грають бойки.

Так музика файно грає,