Ой заграй ми, музичино, тої коломийки,

Щоб ми собі погуляли до самої днинки.

Ой заграйте, дударики, на дудках кленових,

Щоби добре танцювали в кептариках нових.

Сопілочка яворова, яворове денце,

Не сопілка тото грає, грає моє серце. [9]

Весільний обряд в Липовиці, як і давніше, відзначався немалим багатством ритуальних елементів, хоч мав деякі міс-цеві особливості, супроводжувався рядом магічних дій, які мали значний морально-психологічний вплив на молодь. Весільне дійство мало забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Особливо це стосується „барвінкового” обряду. Весільні "ладкання", які виконували "свахи" для молодих, походять ще з язичеських часів, про що свідчить сама назва (від Лади - язи-чеської богині любові, сімейної злагоди) збереглись із дея-ким скороченням до нашого часу.

Тодішнє весілля обходилось малою кількістю горілки, од-нак, частими були різні скандали і бійки. Нижній кінець села воював з верхнім, десятиліттями зводили порахунки окремі фа-мілії - давався взнаки низький рівень культури і освіти, не-влаштованість життя. [1]

Збудована у 1671 році церква була основним осередком духовного життя. На церковному подвір'ї проводились збори, за-читувались укази уряду та рішення громадської управи. Та се-рйозними конкурентами "розвитку" духовності липівчан стали єврейські корчми. Деякі господарі частіше відвідували заклади

Лейби і Дувида, ніж дім господній, і пропивали не тільки гір-ко зароблені гроші, але й свою людську сутність, ставали не-оплатними боржниками корчмарів. [29 c. 4]

В кінці 20-х на початку 30-х років липівчани все більше прилучаються до політичного життя, вирішення соціальних про-блем. Цьому сприяла передплата на газети "Сель-Роб", "Народ-на справа", "На переломі", "Неділя", календар "Золотий колос", ознайомлення з творчістю передових українських письменників. В 1926 році у П.Ф.Михайлишина була відкрита хата-читальня, яка стала осередком розвитку передової свідомості. В середовище людей, що збирались у хаті -читальні, проникали і комуністичні ідеї. Так, серед книг, що належали батькові комуніста В.Ю.Вінтоняка, знайдено недавно ксерокопію першого номера ле-нінської "Искрьі”. В хаті-читальні читали газети, журнали, грали в доміно, шашки, готували різдв'яні вертепи.І

На початку 30-х років на хуторі Мечище була збудована триповерхова вілія (санаторій), де розкошували багаті поль-ські сноби, вільно полювали на численну дичину. А селян за полювання в державних лісах суворо карали. Так, за браконь-єрство сичів у Березі Картузькій П.В.Савчин. За крадіжку ялиці в державному лісі таке ж покарання відбував І.Ю.Горблянський. [20 c.161]

В Липовиці, як і в інших селах Підгір'я, селянські сі-м'ї були багатодітними. Від нестатків, низької калорійності їжі, різних хвороб у сім'ях існував досить суворий природ-ний відбір. Через високу смертність дітей і дорослих демо-графічний ріст йшов дуже мляво. Як правило, із кільканадця-теро дітей виживало двоє-троє. В 1931 році в селі нараховувалось 200 дворів.

Серед польських курортників, які лікувались в новозбудованому санаторії, було немало хворих на туберкульоз. Вони ж і "надарили" липівчан невиліковною на той час цією хворо-бою, ефективних лікувальних засобів не було ніяких і за короткий час "гальопові сухоти" забирали життя навіть у найсильніших.

В молодому віці помер від сухот відомий на всю округу силач Д.Коржан, якого навіть Перегінський голіаф Лапатура не наважувався зачіпати. [10]

Жорстока дискримінація українців велась у польській ар-мії, гальмувався розвиток освіти і культури.

У 20-х роках в Липовиці вчителювали Я.Бухенська, Н.Клиновська. Я.Бухенська була знайомою І.Я.Франка, співробітни-чала у прогресивному демократичному журналі "Жіноча доля". Після п'яти років поневірянь вчителювала в Липовиці, любила свою працю ї дітей, і люди відповідали їй взаємністю.

У 1928 році почалась педагогічна праця в селі А.Писарівни (Вірстюк). Умови роботи були важкі, працювала у дві зміни, недоїдала, як і деякі їх вихованці. Сільський священик Король відмовив Анастасії Данилівні дати їй кусок землі під картоплю (хоч сам мав до 100 га). А згодом захотів і той клапоть, що був виділений для пришкільної ділянки. А.Д.Писа-рівна пропрацювала в школі 30 років, її поважала дорослі і діти. [21 c.4]

У 1937 році громада села з ініціативи тодішнього війта І.Д.Савчина (сина Л.І.Савчина) почала будівництво двоповер-хової школи. Щоб оплатити будову (майстри були із с. Ценява), селяни продали 700 кубометрів громадського лісу польському багатієві зі Львова Жабокшицькому. Будівництво проводилось на чолі із ценявчанином Миколою Гринишиним і було закінчено на початку 1941 року. [29 с. 4]

Закінчення війни і краях Австро-Угорської імперії надихнуло західних українців до боротьби за свою державність і 19 листопада 1918 р. було проголошено Західно Українську народну республіку. Однак поляки підтримувані Антантою зуміли подолати опір Української Галицької армії і опанувати східну Галичину. З приходом польської адміністрації становище населення погіршилось. Почалося нещадне вирубування лісу польською кампанією „Доліна”, яка жорстокою експлуатацією і низькою платою заганяло в глухий кут липівчан. Таким чином польські загарбники принесли немало лиха селянам згадати хоча б санаторій для хворих на туберкульоз на хуторі Мечище.

Розділ IV. Наша й прадідів земля

Погідного вересневого дня 1939 року село блискавично об-летіла звістка, що сільською вулицею крокують червоноармійці. Із притаманною українському звичаю гостинністю: хлібом і сі-ллю, на подвір'ї В.Ф.Сеніва (в хаті була сільська управа, а він був секретарем) зустріли липівчани радянських військових. Одного з них (старшину) звали Микола, другого (єфрейтора) -Петро. Тут же відбувся і перший мітинг. На мітингу були при-сутні всі, хто тільки міг ходити. Зворушливими і радісними були виступи багатьох учасників мітингу, передусім посланця соціалістичної України східняка Миколи, який сказав, що за-кінчилась для західноукраїнців 600-літня кормига іноземців і польський чобіт більше не топтатиме українську землю. Зміс-товними і вдячними були слова голови сільської управи, пізні-ше першого активіста Радянської влади і першого голови сіль-ської