Путівку в життя дала Липовицька школа сотням своїх випускників, серед них десятки з вищою освітою працюють в різних галузях народного господарства, а брати Микола і Засидь Чоповські - викладачі Львівських вузів, О.М.Михайлишин - доцент Казанського університету. [29 c. 4]

Зросла і матеріальна база школи (в 1977 р, збудовано пришкілький інтернат для учнів із с. Суходіл, хуторів Мечище і Котівець) та все одно вона ще дуже відстав від вимог часу. Липівчани сподіваються від правління колгоспу "Карпа-ти" в найближчі роки будівництва нової типової школи.

Нове життя одержала і колишня корчма Дувида, яка стала в 1954 році сільським клубом, а до того часу була хатою-читальнею, працювали завідуючими хати-читальні спочатку Д.Ю.Михайлишин, а потім М.Русин - в дальнішому слідчий нашого ра-йону. Перший вклад в організацій культурного дозвілля моло-ді внесли Ю.ІІ.Чоповський -перший комуніст післявоєнних років. С.В.Русаль та М.П.Дранчук. Закінчивши музичне училище, М.П.Дранчук кільканадцять років працював завклубом, був хорошим керівником гуртків художньої самодіяльності, особливо музичного, до кінця 60-х років у клубі працювала кінопересувка. Перший кіномеханік В.Кравців із Н.Струтиня) та біб-ліотека (бібліотекар В.П.Вашків, а потім І.М.Понайда). Поки що ні клуб, ні бібліотека не переселились у краще місце „проживання”.

Пройшло пару місяців після вигнання фашистів і Радянсь-ка влада направила в село кваліфікованого фельдшера 0.С.Гру-бу. Фельдшерсько-акушерський пункт спочатку містився в хаті М.М.Лютака, а потім неодноразово міняв місце прописки, як і своїх завідуючих. В 50-х роках і вже до пенсії у збудовано-му дещо пізніше приміщенні медпункту працювала С.А.Шнурко. [8]

За роки Радянської влади покращився добробут життя се-лян: найперше за рахунок постійної роботи та сезонних робіт на лісорозробках республік Прибалтики і РРФСР.

Однак немало залишилось в селі сімей, що живуть на гра-ні іза меж бідності. І тільки в останні роки для найбільш малозабезпечених (перестарілих) адміністрація колгоспу "Карпати" виділила невеличку пенсіює по 30 карбованців.

Не можна обминути негативну сторону життя сімей, де чо-ловіки перебувають в ролі сезонних заробітчан-агасферів. Тут на плечі жінки-матері покладається часто непосильний тягар обов'язків. Періодична відсутність чоловіків негативно поз-начається на вихованні та освіті дітей, зокрема хлопців. На жаль, подібна сезонна міграція зумовлена відсутністю поблизу постійної роботи. [21 c.4 ]

В селі частково збереглись і давні промисли, серед них решетарство, ткацтво, різьбярство, ковальство, боднарство, столярна справа. Липівчанок з бесагами решіт і сит ще й те-пер можна зустріти за межами області, України (в Ковелі, Мо-гилеві та ін.). Багато липовицьких жінок вміють прясти, ко-сити, чого не зуміє більшість підгірських домогосподарок.

Основою господарства липівчан є присадибне землеробство і скотарство, пожвавлене орендним підрядим. Тримають селяни овець і коней, яких є в селі близько 60 пар. Навесні підгір’яни, як манни небесної, ждуть липовицьких фірманів, щоб ви-орати свою нивку. Поки що справжнім "ходінням по муках" є заготівля сіна худобі багатьма господарями. Не так то просто "наджиглати" полонинської "псєнки", щоб зимувати Калину чи Зорєну до нової паші. [1]

Немало дались взнаки селу застійні в розумінні ще й за-стільні року. Наклали вони своє каїнову печать на моральні устої, світогляд, дисципліну праці і т.д. Частенько заїжджали на липовицьку екзотику корумповані чинушки різного каліб-ру і апетиту, не відмовлялись ні від самогонки такої, щоби аж у п'ятах терпло, ні від "даванки". "Брехунами і злодіями" охрестили їх люди, а їхній "надихаючий" приклад посилював солодке та облудне алкогольне марево, задаючи людям непоправних моральних і фізичних втрат. В Липовиці від алкоголізму загинуло більше десятка чоловік. [3]

І тепер, в час перебудови, переживши стільки гірких розчарувань, взнавши болісну страшну правду про злочини недо-людка Сталіна та його епігонів, людям світиться надія утвер-дження ленінських, отже загальнолюдських, принципів суспільного життя. Національно-культурне відродження українців та інших народів, яке почалось і має бути закріплене державними актами, вселяє надії у відродження економічне, політичне, моральне і екологічне. Та все це питання немалого часу.

Час від часу десятки вихідців з Липовиці живуть і працюють за межами району, навідують село, щоб знову вдихнути напоєний живицею карпатський легіт, охо-пити зором милі серцю обриси зелених верхів, а найперше зно-ву відчути тепло батьківської оселі, побачити щасливе сяйво пройнятих сльозою материнських очей, а як ні, то вклонитись рідним і дорогим могилам, приїжджають, бо це їхня, це наша й прадідів земля.

Висновок

На початку нового на Прикарпатті виникає ряд сін. Це було зумовлено зростом феодальних повинностей в краї. Оскільки шлях до „Дикого поля” був перекритий феодалами і втікачів шукали, та втікачі втікали в ліси, де їх не могли дістати феодали. Звичайно такі перші поселення не були великими і не відрізнялися великим високим ступенем осілості. Однак слід зауважити, що такі переселенці, хоча й і виховалися у певному культурному середовищі, та вже їх онуки набували зовсім інших етнокультурних рис. А ще слід враховувати, що такі втікачі були з різних сіл і мали певну специфіку. На основі цього у складному процесі взаємодії і складались звичаї і повір’я липівчан.

Офіційно є зафіксований у львівському архіві в документах дата заснування села яка зводиться до 1637 року. Село спочатку мало шість мість-дворів в основному це були втікачі із Ценеви, Перегінська, Вербівки. Перше поселення було під