Подібних випадків, що характеризують ризиковану для життя працю вівчарів, було багато, що й підтверджують липовицькі коломийки;

Ой добраніч, любий брате, добраніч, добраніч.

Бо я піду в полонину ід овечкам наніч.

Ой піду я в полонину, в тоту зарваницю,

Вибив ведмідь скотариків, зложив під ялицю. [9]

Та й таке налаштоване і важке життя все-таки було набагато кращим, ніж ненависна панщина, від якої втекли перші поселенці. Як не як, в перші роки життя липівчан було ще відносно вільним, до них іще не дотягнулись жадібні шляхет-ські пазури.

Село поволі розросталось за рахунок нових прихідців із сусідніх околиць і, як засвідчує документ, за кілька ро-ків тут проживало понад 20 чоловік. Переважно це були зне-долені бурлаки-втікачі від панського гніту, щасливці, що уникли татарського полону.

Нові поселяни одружувалися, бо дівчат і молодих удовиць було набагато більше, ніж чоловіків, і осідали на по-стійне життя. Відомі в селі прізвища Горблянських, Семкуличів походять із околиць сіл Порогів та Лукви. Звідти ж піз-ніше поселились в Липовці Вангела і Квич. В селі зостався жати і втікач з татарського полону Боярський. [7]

(Центром духовного життя була невеличка церква із мало-грамотним священиком. Все населення було поголовно непись-менним. Та багата народна творчість, що передавалась з по-коління в покоління, тісний зв’язок з опришківством живили дух непокори, розвивали почуття людської і національної гі-дності. Важливі справи в селі вирішувалась на основі демо-кратичного звичаєвого права, зберігався ще відгомін вічово-го управління.) Липівчани берегли господарські, обрядові, виховні традиції, які разом із настановами і обрядами релігійними були важливими факторами розвитку світоглядних переконань, морально-етичних відносин, їхні релігійні ві-рування православних християн тісно переплелись із вірува-ннями язичеськими, пережитки яких збереглись і до цього часу. Так, ще й тепер дехто з липівчан при обуренні, невдо-воленні з якогось приводу вигукує: „А цур тобі, а пек !”, не відаючи того, що Чур і Пек - це давні язичеські боги до-машнього вогнища. Зрозуміло, що в ті часи елементів язичес-тва було більше. [8]

Великими знавцями обрядових традицій, як і пісенної творчості, було липовицьке жіноцтво, яке відзначалось пра-цьовитістю, господарністю, і красою. Ці якос-ті жінки зберегли і до цього часу. Це й засвідчують давні коломийки:

В Липовиці добре жити, бо село на ямі,

В Липовиці такі дівки, як намальовані.

Не буду я іти в танці, бо волоки рвуться,

В Липовиці дівки горді, із мене сміються.

Якби не ліс, якби не ліс, якби не ліщина,

Не був би я в Липовиці, якби не дівчина. [9]

Могутня, ваблива краса карпатського пралісу, нескоре-ний дух опришківства, суворі умови життя і праці разом з багатою скарбницею народних переказів про боротьбу з поне-волювачами були тим живильним середовищем, що формувала характер верховинця-бойка - працьовитого, кмітливого, непокірного, дещо грубуватого і свавільного, а по суті своїй добродушного і життєрадісного. [18 c. 4]

(В ЧАСИ НЕДОЛІ І ЗВИТЯГИ)

У результаті повсякденної невтомної праці життя ліпівчан ставало все більше впорядкованім і забезпеченим, менше давала себе взнаки непередбачена воля природних стихій. Та маленьке гірське село, що було невеличким землеробським оа-зисом в лісовій гущавині, все більше збуджувало ненаситну жадібність кріпосників. Чіпкі тенета шляхетського гніту про-никли й сюди і ставали все більш відчутними. Особливе лихо-вісною була трьохденна панщина, яку кожний селянський двір мусів відробляти своїм реманентом. Крім панщини були й інші повинності, зокрема грошовий і натуральний оброк, або чинш. Кожний селянський двір повинен був привезти для пана віз дров, до складу натурального оброку входили і оплата шкура-ми хутрових звірів, переважно видри і куниці. Кожного року село давало панові певну кількість ягід, сушених грибів, риби, городини та іи.[13 c. 4]

З кожним роком кріпаччини життя селян ставало все більш нестерпним, вся земля, в тому числі і селянські наділи, на-лежали панові, зростав грошовий оброк та інші повинності.

В І661 році проводилась перевірка (люстрація) Львівсь-кої землі. В рукописі Оссолінського № 2834, стор. 140 згаду-ється і наше село, яке мало тоді 5 ланів, підданих жителів буде 10 чоловік, чиншу платили 30 злотих. Така мала кількість підданих не означала, що в селі було мало жителів. Просто багато з них були так звані "комірники", халупники, тобто люди без кола і двора, які робили за харч у пана та його наглядачів, допомагали багатшим селянам. З цих людей нічого було взяти.[11]

У ХУІІІ столітті кількість панщинних днів вже станови-ла чотири дні на тиждень, появились нові повинності. За переказами кожного ранку в селі панський економ проводив збір кріпаків на тій частині села, яка тепер називається Чертежі, і визначав роботу для кожного. Сусідня ділянка но-сить назву "панський город". Горе було тому кріпакові, який запізнився на збір; його ждала кара різками та інші знущан-ня. Так, одного селянина, який запізнився на роботу (заспав, бо не мав вдома півня), панський посіпака заставив вилізти на дерево і кукурікати, доки не закінчиться робота. Бідолаха надвечір зовсім втратив голос. Подібні покарання засто-совувались і в інших районах Україна.

Недевго панство тішилось своєю владою і багатством: час від часу наставали періоди вибухів народного гніву і помсти. Тоді дух козацтва і опришківства клекотливим во-гненним морем розливався по всій