У славному 1646 році липівчани не стояли осторонь всенародної боротьбі, разом з жителями сусідніх сіл бра-ли участь у розгромі панських маєтків і знищенні поневолювачів у нашому і сусідніх районах. [13 c. 4]

Не cкоро могла оговтатись налякана народним зривом колишня гордовита шляхта. Селянські повстання продовжу-вались і в наступні роки. Як свідчать документальні ма-теріалі, в 1672 році жидачівська комісія повідомляла і про шкоду, якої завдали липівчани своєму панові: було спалено панських маєток в селі, знищено 95 кіп жита, 30-ячменю і 34 - вівса. [13 с. 4]

Великими оборонцями знедолених галичан були орли Карпат - карпатські опришки. Народні месники в результаті віковічної боротьби з гнобителями виробили майстерну стратегію і тактику нападів і оборони. Як караючий меч блискавично спадали з гір на маєтки найбільш ненависних панів невловимі "чорні хлопці" і, вчинивши справедливу кару, швидко зникали в лісових темеях. Вдячні селяни завжди з охотою приймали своїх захисників, будучи для них недремним оком і вухом та надійною базою харчування і поповнення опришківських загонів. [12]

Для жителів Липовиці опришківство було їхньою знайомою і близькою стихією. Документальні матеріали відо-мої монографії доктора історичних наук В. Грабовецького "Карпатське опришківство" свідчать, що територія нашого району довго входила в сферу опришківської діяльності. Так, загін опришківського ватага Федора Бизора (Бизюри) одним із своїх осередків мав село Перегінське і неодноразово бував у Липовиці. Безумовно, що з Перегінська та сусідніх сіл в загоні були його активні учасники. [11]

Легендарний "капітан на Підгір'ю" Олекса Довбуш, здійснюючи свої походи, неодноразово переходив і через тери-торію нашого району. Так, в 1739 році він дійшов до Перегінська, в 1744 році, повертаючись із Борщева після знищен-ня ката українців полковника Злотницького, зайшов до Ясеня. Здійснюючи великий похід на Дрогобич і Турку, Довбуш проходив із своїм загоном через Перегінське та Ілемню. І хоча не-має документальних даних про його пересування в Липовиці, народні перекази свідчать, що народний герой проходив поблизу села, перебував у його околицях, а, може, заходив і в село. [13 c. 4]

Старожил села М.М.Лютак повідомив, що в часи Довбуша в селі жив чоловік, який мав сільське назвисько Олінь, його восьмеро синів кілька років ходили в опришки, додому прихо-дили тільки взимку на 2 - 3 місяці.

На високій полонині ізродили рижки.

Ой підемо, товаришу, навесні в опришки.

Ой підемо, товаришу, а в гори, а в гори

Так будемо розбивати панськії комори. [9]

В загін Довбуша входив і житель с. Перегінське Патрій, предок теперішніх Патрійчуків.

Великий Каменяр, буваючи з своєї першої любові Ольги Рожкевич в селі Лолин, вивчав народні перекази і легенди про опришківство, які в той час були свіжими і конкретні-шими.

На основі цих переказів І.Франко написав свою романтично-пригодницьку фейерію "Петрії і Довбущуки". Ці дані теж підтверджують, що в загоні С.Довбуша були вихідці з нашого району, які були добрими провідниками при переході че-рез нашу територію.

З розповідей стале відомо, що в околиці села Липовиця були опришківські стани і криївки. Вони знаходились на горі Баганка, так звані Літавищі, на горі Голевенці, в підніжжі гори Яйко. До речі, значні площі на горі Баганка довгий час були власністю Патрійчуків, що більше підтверджує ймовірність перебування тут Олекси Довбуша після походу на Турку. Є свідчення, що Довбуш бував і на горі Сигліс, і на одному з численних каменів-стрімчаків вибив свій знак. Гора Сигліс знаходиться найближче до села і сусідить з Баганкою. [10]

В селі залишився глухий відгомін переказів про Довбушеві скарби. Як розказує М.М.Лютак, одного пізнього вечора до його прадіда прийшли перелякані сусіди-жінки і повідоми-ли, що на узвишші Вершки появилися блукаючі голубі вогні, щоб це могло значити. Прадід відповів, що там закопані Довбушеві скарби, вони підходять поступово вверх і спалахують голубими вогниками, очищаючись від зла, і тільки чесна лю-дина й справедлива зможе їх відшукати. [1]

Збереглись розповіді про знахідки на гірському пасмі Стінка казанів, наповнених польськими злотими, які ймовірно заховали липовицькі опришки. [6]

Середньовічна Річ Посполита в політичному відношенні була слабкою державою. Хвалена шляхетська "вольносць", що межувала з анархією і посилювала децентралізацію управління, відсутність достатнього регулярного війська на кордонах країни сприяли частим спустошливим набігам турецько-татарських поневолювачів. Особливо терпіло від нападів людоловів -ясирників українське населення. Тому, ведучи постійну боротьбу із визискувачами, український народ ставав і на оборону рідного краю, бо польське вояцтво часто неспроможне було це робити. [19 c. 4]

Сотні років над Україною тяжіло це лихо і українці ви-робили чітку систему оповіщення при нападі, як і оборони. Відома вона була і в нашому краї.

В Липовиці на підгірку Кичера був споруджений смолокур: це була спеціальна вишка зі сходами, на яку ставили діжку із смолою; на вищці-смолокурі велось постійне чергування. Коли виникала загроза нападу, черговий селянин запалював смолу і давав сигнали церковним дзвоном, бив в один край. [13 c.4]

В систему оборони села входило і влаштування завалів-засік із дерев у місцях ймовірного прориву нападників. Щоб не бути захопленими зненацька, липовецькі розвідники йшли на звіди ("на чутки") до села Ясень, де узнавали найновіші відо-мості, в тому числі і про татарський напад. Як підтвердження цього, одна з гір в околиці Ясеня і тепер називається Чута. [6]

В разі нападу для організованої оборони в жителів села не вистачало сил і засобів і тільки в