Одного разу озброєні захисники, сподіваючись нападу та-тар з боку Ясеня, підрізали ебабіч дороги смереки і причаїлись в засідці. Поганці не заставили себе довго чекати. Але підрізані велетенські дерева під натиском оборонців падали, котились зі схилу гори на дорогу, перекривши шлях для нападу і втечі. Під цими завалами й були поховані вороги. Тим, кому вдалось якось уникнути цієї кари, знищили мужні липівчани. Значить "прислопили", спіймали в пастку. Відтоді й закріпилась за горою назва - Присліп. [8]

Переважно липівчани ховались із зібраним наспіх домашнім скарбом і худобою у лісовій гущавині і коли впевнювались, що напасть пройшла, повертаючись у село, а бувало, до обгорілих залишків своїх нехитрих колишніх жител, щоб починати життя заново. Не обходилось і без втрат, бо хто загаявся, ста-вав жертвою ворога: гинув у нерівній боротьбі або попадав у ясир, тим більше, коли був молодий і здоровий. [5]

Надзвичайно спустошливим був напад турецько-татарських орд на Західну Україну під проводом Ібрагіма-паші в 1676 ро-ці. Цей напад був страшною прелюдією руїни української землі в другій половині ХУІІ століття. Вже в наступних 1677-76 рр. було зруйновано тодішню столицю України місто Чигирин, спус-тошено великі простори Правобережжя. Цей похід за всіма даними досяг і села Липовиця. Село було спалено, а вцілілі жи-телі сховались у лісових нетрях. [13 c. 4]

Чи не з того неспокійного і важкого часу в селі побутує переказ-легенда про відважну Комарівну, яка втопила татарсь-кого песиголовця у бочці з розсолом. Місце, де стояла хата Комарівни, і тепер вам покажуть жителі села. Живуть в селі і потомки мужньої липівчанки, які і тепер носять назвисько "Комарі".

(ЛІТОПИС ЗЕМЛІ І ПРАЦІ)

Феодальне-кріпосницький лад у ХУІІІ столітті, яким жила Західна Європа, перебував у стані глибокого розкладу. Особливо цей занепад спостерігався у шляхетській Речі Посполитій. Відчуваючи близький кінець своєї влади, панство ще більше посилює гноблення народу.

Незважаючи на всі утиски, липівчани продовжують розвива-ти основні види занять, в першу чергу скотарство, землеробс-тво і ремесло. Збільшується кількість дійних корів, волів, овець, розширюються посівні площі на відвойованих від лісу ділянках. [14 c. 4]

На протязі століть життя липівчан було в пряній залеж-ності від кліматичних та географічних умов. Тісний зв'язок з ними наклав відбиток на всі особливості їх господарського життя та духовної культури. Через несприятливі кліматичні і природні умови садівництво в селі почало інтенсивніше розви-ватися тільки в другій половині XX століття.

В користуванні липовицької громади були розташовані поблизу села невеликі лісові угіддя, полонини, толоки, за що сплачували всі податок. Відвойовані у дикої природи і окуль-турені земельні ділянки ставали власністю окремих господарств, звичайно, теж при умові сплати встановлених данин і податків. У розкорчовуванні земельних ділянок була зацікавлена і шлях-та, яка теж на цьому мала зиск. Тодішні відносини земельної власності селян регламентувалась і закріплювалися нормами звичаєвого права, підтримувались виборною громадською стар-шиною, громадською думкою. [14 c. 4]

Покращується забудова курних хат, однокамерне житло замінюється двокамерним.

Все більше освоюються поденний для випасання овець та великої рогатої худоби, практикується і відгінній спосіб. Домашніх тварин і зимували на полонинах, для чого споруджу-вались і утеплювались колиби для пастухів, кошари і шопи-зимівники для худоби, заготовлялось сіно. В більшості випадків тварин зимували на полонині, доки ставало сіна, далі дозимовували вдома. [12]

Ой піду я в полонину та в полониночку,

Чи не розбив буйний вітер мою колибочку.

Ой чи розбив, чи не розбив не буду казати,

Я ще буду в полонині і ввечки зимувати. [9]

Хоч рамки натурального господарства та все зростаючі кріпосницькі напасті сковувала розвиток ремесла, воно все-таки пробивало собі дорогу.

Як зазначав Іван Вагилевич: " Важка невдячна земля привчи-їх (бойків) бути постійно діяльними, навчила їх промислу і ремесел". Повідомлення І.Вагилевича, члена "Руської трійці", яків народився в сусідньому із Липовицею селі Ясень, особли-во цінні, поскільки виходять із власних спостережень земле-робського укладу та матеріальної і духовної культури бойків рідного села та прилеглих сіл. В XIX столітті с. Липовиця поряд із такими селами Бойківщини, як Спас, Мізунь, Сенечів, Княжелуки, Надіїв, Волосянне, особливо виділяється по розви-тку ремесел, про що зазначається в історико-етнографічному дослідженні. [20 c. 50]

Потреби села висувають на перше місце найбільш видатних умільців; боднарів, ткачів, кушнірів, теслярів, стельмахів, ґонтарів, лимарів, гарбарів та ін. Такий вид ремесла, як виробництво решіт, а пізніше сит, був досить винятковим у на-шому краї і вже неабиякого розвитку досяг в наші дні, майже ніде не зберігшись на Україні. [14 c. 4]

Виробництво ґонти, драниці, випалювання деревного вугі-лля скоро ввійшли до розряду кріпосницьких повинностей і бу-ли досить обтяжливими. Так, кріпак-гонтар окрім інших оплат та робіт повинен був за рік для пана настругати від 1000 до 2000 штук гонти. Рідко хто із багатших селян міг в цей час дозволити собі розкіш - покрити хату гонтою. Гонта хоч керотша і вужча за драницю, могла простояти на хаті 40-50 років. [10]

Варто згадати і харчовий раціон Липівчан, який хоч і ма-ло змінився, та все-таки дістав деяке доповнення продуктами бджільництва. Бджолині сорти були таємницею від панів і навіть сусідів. Пізніше бджільники почали робити довбані вулики-дуплянки і тримати бджіл на своїй оборі. Мед брали напри-кінці літа, або на початку осені, при цьому вирізали медові соти повністю, викурюючі бджіл. Як